Франческо Петрарка - До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.

[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його 29 29 Джакопо був зарізаний своїм неврівноваженим незаконнонародженим сином Ґульєльмо. Для надгробка свого друга і покровителя Петрарка склав шедевральну епітафію латиною. від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.

[40] І хоча йому спадкував його син 30 30 Франческо да Каррара І Старий. , чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.

Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу – не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, – я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем:

«Я та, – відповіла вона, – яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись вічна-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.

Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина 32 32 Блаженний Августин , або Святитель Августин , відомий також як Учитель Благодаті ( Doctor Gratiae ) – єпископ Гіпонський (древній Гіпон Царський – сучасна Анаба в Алжирі). . Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала: