Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне — віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам'яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», — писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті [12] Ungaretti Giuseppe . Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa . Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com. наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший — надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи [13] Цю ідею викладено, зокрема, у двох його ґрунтовних працях «Етюди оптимізму» та «Етюди про природу людини». , ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей — своєї єдиної, але тяжкої недуги, — який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

Володимир Чайковський

[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці — ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.

[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але — як Август про себе сказав [14] …як Август про себе сказав… — ці слова Августа наводить Светоній у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарів» — творі, що залишався бестселером до початку ХХ ст. — з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.