Бгаґавад-ґіта

37. Вбивати рідню — чи близьку чи далеку — негоже,
Бо знищивши рід, ми нещасними станемо, Боже!

38. Хоча каурави, засліплені від віроломства,
Вже стріли свої занесли над майбутнім потомства,

39. А роду загибель — найбільше у світі нещастя,
Невже нам уникнути злочину свого не вдасться?!

40. Як рід розпадеться, то зникнуть законів кордони,
Свавілля й злочинство творитимуть власні закони.

41. А де беззаконня, там будуть вбивати і красти,
Там жони повіями стануть, змішаються касти.

42. А касти порушені — в пеклі опиниться кожний,
Забудуться предки, жертовники згаснуть порожні.

43. Хто рід загубив, одступився од віри святої,
Зневажив закони й сім’ї предковічні устої,

44. Хто касти змішав, тим нема на землі покаяння,
Ті підуть у пекло — так мовить священне писання.

45. О горе: у нас нині намір злочинний на мислі,
Заради корони над родом загроза нависла.

46. Хай радше беззбройного вб’ють мене стріли ворожі,
Ніж маю на світі каратися вічно, о Боже!»

47. Так гірко промовивши і заточившись від муки,
На дно колісниці впав Арджуна й випустив лука.

1. Облитому слізьми, пойнятому горем невтішним,
Так Арджуні мовив тоді повелитель наш Крішна:

2. «Той, хто у нещасті здригнувся душею, — не воїн.
Арієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн.

3. Геть слабість із серця — вона воякові не личить!
Геть сумнів — до битви священний обов’язок кличе!»

4. «Та як же, скажи, я пронизувать стрілами стану
І Бгішму, і Дрону достойних з ворожого стану?

5. Вже радше, о Боже, хай жебрати піду під плотом,
Ніж їжу, окроплену кров’ю, нестиму до рота.

6. Не знати, що ліпше — поразка, а чи перемога:
Загине рідня — обірветься і наша дорога.

7. Страждає єство, і не годен збагнути я дгарми,
Відкрий мені очі, я учень твій, Боже, не марно.

8. Скорботний, не втішусь звитягою над ворогами,
Я влади не прагну над царствами і над світами».

9. І Арджуна мовив до Крішни: «Не стану до бою».
В душевнім сум’ятті замовк і поник головою.

10. Йому, що між двох супротивників став неутішно,
Отак, посміхнувшись, сказав повелитель наш Крішна:

11. «Хто вічні закони пізнав, не існує для того
У світі жалю ні до мертвого, ні до живого.

12. Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині,
Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине.

13. Як юність і зрілість в літа переходять старечі,
Так дух з тіла в тіло іде — і тужить не до речі.

14. Від тіла — і холод і жар, насолода, нещастя,
Тож тілові не довіряй: воно короткочасне.

15. Лиш тим, хто стійкий, незворушний у горі і щасті,
Здолати сум’яття й здобути безсмертя удасться.

16. Де грані буття й небуття? Хто знайти їх зуміє?
Лише просвітленний між ними зв’язок розуміє.

17. Лиш те, що пронизує тіло — одвічне і суще,
Його ще ніхто не зробив і не зробить минущим.

18. Минущі тіла, але вічності дух — незнищенний.
До бою ставай без вагань під знамена священні.

19. Хто вбити боїться чи в битві кривавій умерти,
Не відає того, що він не убивця й не жертва.

20. Народження й смерть не властиві могутньому духу,
Він — вічний, живе і тоді, коли тіло без руху.

21. І хто незнищенного, хто нерожденного знає,
Той сам не уб’є і на вбивство когось не штовхає.

22. Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла,
Й душа із старого в нове поселяється тіло.

23. Мечі проти неї й вітри-суховії безсилі,
Вона не згорить у вогні, не зволожиться в хвилі.

24. Вона віковічна — її не зродити й не вбити,
Вона всюдисуща — її не спалить, не втопити.

25. Незмінна, тривала, стійка, незбагненна одвіку.
Дізнавшись про це, не впадай у тривогу велику.

26. Як думає хтось, що він родиться і помирає,
Скорбота за нього хай душу твою не доймає.

27. Бо хто народився на світ, той повинен умерти,
Хто вмер, той відродиться в тілі новому по смерті.

28. Неявлене спершу, проявиться посередині,
Й неявленим знову стає на краю, при кончині.