Невідомо - terri-pratchet-pravda

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необґрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію – зазвичай, після прийому якогось місцевого еквіваленту пілюль із сушеної жабки – але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до пробки на вулиці внизу.

Проте якщо подібна галюцинація навідується до чаклуна, все буває по-іншому.

- Скарбни-и-ичий! Спустіться негайно сюди! – проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. – Чи ви забули, що я казав про підйом вище рівня стін?!

Скарбничий акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

- Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

- Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбничий спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

- Я?

- Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У коробці передач Скарбничого лихоманково зчепилися кілька зубців.

- А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, – сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. – Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів…

- Тут один хлоп каже, – Архіректор зиркнув на аркуш, – що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

- Гадаю, гм, що тут просто описка, Архіректоре, – промовив Скарбничий. Він нарешті опанував свій голос достатньо, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. – Таких грошей не стане навіть на дощечки.

- Тут написано, – Архіректор пошарудів папером, – до восьмого кеглю3 включно.

Скарбничий на мить втратив контроль над собою.

- Дурня!

- Що?

- Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після пари відбитків.

- Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

- Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави твердити, що мені вдавалося збивати їхню ціну до…

- Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

- Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природнім обов’язком…

- Кажуть, п’ятнадцять перемін страв.

- …і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль…

- Не рахуючи горішків та кави.

Скарбничий завагався. Архіректор примудрявся суміщати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

- Проблема, пане Архіректоре, – ризикнув він, – у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві…

- Та це-бо мені відомо, – перервав його Архіректор. – Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Знаєте, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг…

- Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи викидали її у вікно по ночах.

- Чистий стіл – ясний розум, – прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбничому. – Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до «щурячих нір» на задах «Відра». До того ж, йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про до половини наповнену склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу повно зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті, або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із безскляночників. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безскляночність, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці – щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до Анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для повноскляночників. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гагльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки істинні вершки з найбільших склянок суспільства.