Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Але скільки вовка запрягай – орати не вийде. Болбочан категорично не визнавав революційної демократії. Він вголос висловлювався проти коаліції між Директорією та більшовиками. Директорія обіцяла червоним легалізацію їхньої партії в Україні – а Болбочан залюбки розганяв більшовицькі ревкоми. Навіщо він так чинив? Це була суто офіцерська ненависть до соціалістів чи…

– Чи це він готує ґрунт для власної гри, – промовив ВІН уголос. – Дасть нам скинути гетьмана. Дасть нам виснажити сили. А потім прийде зі своїми душогубами в Київ і сам стане новим гетьманом. Чому ні? Болбочан керує найсильнішою військовою частиною України. У Скоропадського не було і третини цього.

ВІН не довіряв Болбочану. ВІН не довіряв усім панкам-офіцерам з колишньої царської армії. Всі вони, навіть долучившись до сил демократії і соціалізму, все одно бачили себе новими Бонапартами. Новими гетьманами.

А Шаповал посміхався у вуса.

– Пан Винниченко вимагає негайного усунення Болбочана з командування.

ВІН прижмурив очі. Такі вимоги ЙОГО не радували також. Письменник Вова Винниченко у своїй ексцентричній манері жадав усунення з посади командувача Запорізьким корпусом просто у розпал повстання. А ВІН не міг дозволити собі такої дурості. ВІН мав діяти набагато витонченіше.

– Де зараз Болбочан?

– Щойно взяв Полтаву. Зараз він б’ється проти полків Полтавського гетьманського корпусу під Миргородом. До речі, Болбочан повідомив що кілька його полків мають наблизитися до Києва, аби прийняти участь у штурмі та залишитися в Києві. Він апелює до договору з Директорією, який обіцяв перебування у столиці його козаків.

ВІН злосливо посміхнувся. Так і є! Арешт червоного ревкому в Полтаві явно був не випадковим. Болбочан бачив себе вже хазяїном Києва.

– Де зараз знаходяться інші наші частини на Полтавщині?

– Хлопці отамана Біденка збиралися здійснити марш на Миргород.

– Відмінити, – наказав ВІН. – Біденку зосередитися на Києві. І телеграфуйте в Конотоп – хай там теж не надто стараються. Ми не станемо відбирати у запорожців Болбочана честі встановлення Республіканської влади на усій Полтавщині та Сумщині.

Шаповал поглянув на НЬОГО здивовано. Полковник нічого не зрозумів, і це ЙОГО порадувало. Якщо не зрозумів Шаповал – не зрозуміє і Болбочан. Значить це був дотепний план.

– Розумієте, Миколо Юхимовичу, – пояснив ВІН, – зняти Болбочана з командування ми зараз не можемо – проти нас підніметься вся Запорізька дивізія, і ми самі подаруємо Скоропадському ще одну вправну військову частину. Тому ми нейтралізуємо Болбочана інакше. Для початку – ми доручимо йому власними силами встановити республіканську владу на Сході України.

– Але ж ми віддамо цей терен Болбочану!

– Людей у нього більше не стане, – заперечив ВІН. – Запорізьку дивізію неможливо перетворити за тиждень на армію, не пожертвувавши боєздатністю. На кожного ветерана припаде десяток новачків, а часу для навчання запорожці не матимуть. Він розпорошить та виснажить свої сили. А ми тим часом підкинемо Болбочану ще кілька завдань. Йому стане не до Києва.

*

Огидний свист гальм вдарив по вухах. Артем вхопився за металеву ручку, тіло рвонуло уперед, від напруги стислися зуби. Його відкинуло до стіни. Тільки тепер він усвідомив, наскільки йому пощастило. Грюкнутися з верхньої полиці залізничного вагону – задоволення украй сумнівне. Врятувала його гарна реакція розвідника.

– Госпаді, да што жє ето дєлаєцца! – скрикнула сива пані, в мережаній шалі.

– Нєт, ну ето рєшитєльна нікуда ні гадіцца! – підтримав її бородатий пан у пенсне, дещо схожий на Чехова.

Артем не слухав їхніх ремствувань – він прикипів очима до вікна. Аж надто гарно знав досвідчений старшина від чого посеред голого степу несподівано гальмують потяги. І передчуття його не обдурили. Зграя чоловіків селянської зовнішності з гуком та вереском линула до вагонів – явно не з метою побажати пасажирам щасливої дороги.

Битися йому не хотілося. Після розмови з командувачем настрій у нього був – ні в тин ні в ворота. Завдання дали таке, що простіше було б стрибнути в ополонку, сплавати під кригою до берега та повернутися назад здоровим і неушкодженим. Настрій до всього псували сусіди по купе. Троє російськомовних інтелігентів навіть не приховували скептичного ставлення до держави Україна, якій служив молодий старшина. Ризикувати через їхню безпеку?!

Але вибору він не мав – дядьки в кожухах уже лізли у вагони. За дверима лунали голоси.