Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

За спиною чекала двоколка з молодим візником. Від гаю чулося різке:

– До стопи кріс! На плече кріс! В діл кріс! До стопи кріс…

На галявині між деревами відбувалися навчання Січових стрільців – ідеального війська. Полк Січових стрільців повністю складався з вояків-галичан, колишніх громадян Австро-Угорщини, які під час Німецької війни опинилися в російському полоні. Сформувала його Центральна Рада, але за гетьмана полк мав бути розпущений через вимогу австрійського командування. За службу в армії іншої держави галичанам загрожував австрійський військовий суд, і тому вони розпорошилися всій Україні. Більшість із них тоді знайшли притулок у Запорізькому полку Болбочана, який спеціально для них сформував окремий курінь.

Наново Січових стрільців сформував гетьман Скоропадський, бо жадав відправити їх до Львова, де зараз загони галицьких українців уже билися за незалежність своєї батьківщини проти тамтешніх польських дружин. Гетьман не полишав надії об’єднати Галичину з Великою Україною під своєю булавою. Але він не знав, що командири Стрільців давно уклали угоду з ватажками Директорії. В спільноту Стрільців було кинуте гасло: «Шлях на Львів лежить через Київ» і галичани стали ударною силою повстання. Особливо для НЬОГО це було дуже зручно. Один раз переагітовані Директорією та власними командирами, галичани практично не втручалися в політику. Вони – служили. А ВІН – мав на своєму боці командира галичан полковника Коновальця.

ВІН ще раз глибоко вдихнув морозне повітря. Ця земля чекала ЙОГО.

За спиною почувся грюкіт конячих копит. ВІН не озирнувся. Навіщо? Ззаду міг приїхати тільки свій і тільки у справі. Якщо візник відчує загрозу – здійме галас, а якщо не відчує – не варто відволікатися на вістових.

Це був Шаповал. Один з трьох Шаповалів, які постійно перебували коло НЬОГО. Один Шаповал очолював Український Національний союз. Другий, його брат та колишній організатор дивізії Синьожупанників, щойно вистрибнув з сідла і швидко попрямував до нього. Був ще й третій Шаповал – запорожець та колишній командир полку імені Богдана Хмельницького. Хороший старшина. Але ВІН не довіряв до кінця Шаповалу-третьому. ВІН не довіряв запорожцям.

Микола Шаповал у папасі та у переперезаній ременями гарній полковницькій шинелі наблизився до нього і козирнув.

– Пане Головний Отаман, терміново! Телеграфісти перехопили телеграму з Одеси від французького генерального консула Еміля Енно до німців. Француз категорично застерігає їх від будь-яких контактів з нами. Німцям наказано вжити усіх заходів, аби не допустити нашого вступу в Київ. А нас попереджено, що наступ на Київ буде розцінений Антантою як ворожий крок.

ВІН лукаво посміхнувся. Французи у своєму бажанні дотриматися угод зі Скоропадським, здавалося, доходили вже до маразму. Принаймні Енно вже не вперше співав цю пісню і не згоджувався ні на які компроміси з Директорією. Що ж, доводилося почекати ще.

– Це все?

– Не все, – відповів Шаповал. – Маємо нові витівки полковника Болбочана. Запорожці викинули з Полтави червоний загін Шинкаря і заарештували їхній ревком.

У нього щось неприємно стислося в грудях.

– От тільки цього нам і бракувало, – відповів ВІН Шаповалу. – Зараз червоні здіймуть крик, і за витребеньки Болбочана муситимемо виправдовуватися ми всі. Він хоч розуміє, що робить?

Ні чорта він, швидше за все, не розумів. Хто такий цей Болбочан? Офіцер! Військова кісточка. ВІН взагалі був сильно здивований, коли дізнався, що Болбочан приєднався до повстання. ВІН гадав – цей панок побіжить захищати гетьмана.

Аби повалити гетьмана Директорії довелося залучити до повстання різноманітні сили, чимало з яких на дух не переносили одна одну. Аби використати потенціал та підпільну мережу червоних, соціалісти з Директорії уклади угоду з такими самими соціалістами-більшовиками. Чимало ленінців пішли у повстанські загони Директорії. Але повстанців та червоних було замало – Директорії була конче потрібна підтримка бодай частини гетьманського війська. А військові обирали вичікувати доти, доки свою позицію не висловили переможці більшовиків у минулорічній війні – козаки та старшини Запорізької дивізії.

Запорізьку дивізію Директорія підбурювала до повстання з двох боків. Вона вела переговори з Болбочаном і старшинами його 2-го полку – без особливої надії на успіх. І ще вона заохочувала до повстання Гайдамацький полк з його ватажком Омеляном Волохом – ЙОГО знайомцем ще по Київських боях. Але несподівано підтримати повстання зголосився Болбочан. І Директорія зраділа тому. Гайдамаки постійно не уживалися з іншими полками дивізії. Прихильність Волоха означала, що в Запорізькій дивізії спалахне розбрат із дуже непередбачуваними наслідками. Прихильність же Болбочана означала, що на бік Директорії переходила уся Запорізька дивізія в повному складі.