Микола Бажан - Нічні концерти

Уламками шершавих слів скрегочем,

Стрясаєм з пліч натруджених ярмо.

Ми всі були і схожі, й многоликі,

Всі - різних доль, і різних мов, і душ...

Ще не пора, схвильовані музики,

Вам вигравати, нам вчувати туш!

Нам часу ще нема й самих себе продумать

І заглядать безклопітно вперед.

Нам біль і спрага дихання ще тлумить,

Ще щирить зуби в кожнім з нас скелет,

Ще ми не знаємо, чому й навіщо входим

У зал, освітлений конвульсіями люстр,

Набитий сірим, змореним народом,

Зашумлений шептанням смаглих уст.

І все змовкає вмить, і все вщухає вмент.

Застигли скрипалі, завмерли трубачі,

І небувало зблідлий диригент

Хитається, по сцені ідучи.

І пристрасть, вибухнувши рвучко в дирижері,

Крізь млявий морок, голубу півтьму

Враз розчиняє нам високі й світлі двері

В світанок, що минув десь років три тому.

Немов поміж колон, поміж його акорди

По гармонійних сходах пропілей

Ввіходить в ранок люд, прекрасний, сильний, гордий,

Насправді годний імені людей.

Зарожевіла рань. Злотисте полудення.

Лілові сутінки. Солодка втома тіл.

Лягає синь, як віть гліцинії, на діл,

Розплескавши озер вечірнє зеленення.

І гра тонких хмарин. І радість. І натхнення.

І заходу розкішний небосхил.

І на сумирнім мирнім видноколі

Смеркової зорі прощально-мрійна тінь

На хвилях флейт спливає в далечінь

Поволі. Поволі. Поволі.

І тільки б гойдався ласкаво й замислено глиб,

І тільки б стелилася ніжно голублена тиша,

Коли забубнів поза обрієм глухий барабанний дріб.

Бездумна гупня, що ставала зухваліша і лютіша.

Дріб. Ще раз дріб. Ще раз стук. Ще раз зик.

Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: "Vorwärts!" Скрикує дико: "Sieg!

Erste Kolonne... Zweite Kolonne... Dritte Kolonne marschieren..."

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.

Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

Б'є в світи. Б'є в степи. Б'є в зеніт.

Суне. Реве. Роззявляється пащею.

Плющить удари. Плещуть пожари.

Гуп. Грюк. Крик.

Машин заброньованих ромби.

Крізь небо прогвинчені бомби.

Sieg? Sieg? Sieg?

Я, загнаний, стояв над жовтопінним Доном,

Над неладом і гамом переправ,

І горлом, стиснутим злобою і прокльоном,

Ковтками жовчі подих свій глитав.

На рубежі судьби чапів і мучивсь так,

Таку нестерпну ніс в єстві своєму міць,

Що краще вивовзти з гранатою під трак,

На всохлу землю впасти горілиць,

Щоб остаточно в небо зазирнуть,

А потім - хруск, лахміття, каламуть.

Ні, я не впав. Я брів. Я потерпав на Волзі,

Коли сталевий шторм гатив об Сталінград.

Я думав, що тоді звалюсь на брук невдовзі,

Не вчувши і того, як втне мене снаряд.

Я смерті не шукав, та, думаю, від неї

І не тікав, хоч з нею не розставсь,

Хоч у піщане дно трясучої траншеї

Влипав, розпластувавсь, втискавсь.

Приволзька, вирвами порита, оболонь.

Тут суд і пруг життя. Нема путі назад.

Так стій же, Сталінград! Так бий же, Сталінград!

Батарея, вогонь! Батарея, вогонь!

Удар за ударом. Дужче і дужче.

Але ще не близько звитяжне грядуще.

Ще згинуть мільйони. Ще стогін і плач.

На штурм і на смерть ще покличе сурмач.

Але вже ясніє. Знов ранок настане.

О зорі досвітні! О зорі світання!

Багато ще буде стражденних доріг

До брам тріумфального Дня Перемоги,

Але її вість передчути він зміг,

Художник цей, з болю змарнілий і строгий.

Доми Ленінграда. Розторганий дах.

Нічних вартувань невсипущі пости.

Зубасті закопчені кліщі в руках

Хапати запалки, піском замести.

Пронизливий виск. Стукотня. Гуркотня.

Сліпучістю лінз пересічена даль.

А потім - задума жовтневого дня.

Пуста аудиторія. Ноти. Рояль.

І він, - він, примружуючись по-хлопчачому,

Нервово посіпуючи окуляри,

Вдивляється в те, що ми згодом побачимо, -

Завтрашній лик перемоги й покари.

Він бачить виразно, він чує громово

Велике, прекрасне, осяяне слово.

Його проректи. Не баритися довше.

Воно вже у серці, в акордах воно вже,

Воно вже у народі, воно вже в похдоді,

В своїй непоборній і радісній вроді.

Воно тут над нами, над зібраним людом

Похмурих киян і печальних киянок,

Воно всіма нами сотвореним чудом

Звелося, як людства невиданий ранок.

Хай морок руїн навкруги ще вирує,

Хай куряву й кров ми з обличчя не стерли,

Та вірили, та знаєм - то не марно, не всує

Кривавились, бились, боролись і мерли.

Наш змучений Київ з лиця свого витре

Сліди, що лишила роз'ярена сповідь.