Микола Бажан - Нічні концерти

З галяв, з майданів, з тирл, з узлісь

Скликаєш і кричиш...

І враз урвавсь крутіж.

І враз врубавсь рубіж.

І враз удар на злам, на зруб.

Рішуче вшестя труб.

Хода металу. Мідна путь.

Не шал безвольних орд.

І от в похід, і от в політ

Зове акорд, гряде акорд,

Підвівшись на весь зріст, -

І чую я, і чує світ

Гарчання хмар, циклону свист.

Наллялись труби вщерть. Зіп'явся звук в зеніт.

Гойднувсь з акордів звитий міст,

Скричав крізь бурю тромбоніст,

Шугнув останній шквал у зал,

Нестерпних круч сягнув фінал.

Обрушився, розсипався обвал,

Кінчилось щось дальнє, близьке й дороге

Останнім зітханням прощального вітру...

Врочисто і тихо закрив диригент

Том партитури на чорних долонях пюпітру.

ІV. ГОЛОС ЕДІТ ПІАФ

Себе віддала своїй пісні. Вся віддалась. До кінця.

Перелюбились любові. Переболіли болі. Перехрипіли крики.

Склепивши, як в шалі оргазму, тяжкі від безсоння повіки

І чорними змивши сльозами липкий макіяж з лиця,

Любов'ю, піснями і смутком лишилась віднині й навіки

Віднині й лишилась красою, хай вбогою, хай жалюгідною,

Хай грішницею, на страждання кинутою горілиць,

З одвертістю майже безумною, безжальною і безстидною

Співаючи про кохання рзпачливих жартівниць.

Хто вона? Сірий горобчик, який під дахами Парижа

Про знайдені крихти любові, про хліба окрушки цвірінькає?

Я бачу її над юрбою - розп'ята, шалена, рижа,

Я бачу її монтаньяркою, французькою гнівною жінкою.

Я знаю: вона не стріляла у груди з залізним хрестом,

Тюремник Петена не краяв лице її влучним хлистом,

Вона не кривавила пальців, іржавий тягаючи злом,

Щоб ставити барикади на Сені за кожним мостом.

Я знаю, що до гільйотини, зятята й свята, як Франс Блок,

Вона не ішла, оголивши тоненькі шиї куток,

І радіопередатників не клала в солдатський мішок,

Але від своєї Франції не відступила й на крок.

І то Данієль ради неї конала в тифозній жарі,

Для неї про молодість світу писав перед смертю Пері,

Її своїм тілом прикрили розстріляні пролетарі,

І вкупі із нею вдивлялись Нотр-Даму химери старі

У місто, коли там ступали уздовж Єлисейських Полів

Не тіні мерців-гренадерів, а рештки півмерлих полків,

Які без надії, без зброї, без друзів, без слави, без слів,

Повіривши маршалам лживим, вертались до журних домів, -

Тоді і на глум, і на виклик за ними летів її спів.

Його ми вчуваємо й зараз, і будемо чути навік,

Це тужне жіноче ридання, визивний, озлоблений крик

Одної з покинутих женщин, дітей, стариків і калік

У літо падіння Парижа, в страшний сороковий рік,

Бо женщиною народу, дитиною злиднів Бельвілля,

Народженою в жовтім колі вуличного ліхтаря,

Була вона і на вершинах свойого могуття й безсилля,

Зоря почорнілого міста, а може й досвітня зоря.

Ніколи її я не бачив, але я собі навіюю

Цей образ, - худеньку жінку з устами як рваною раною.

Без пісні їй ким же бути? Розтоптаною повією?

Без Франції ким же їй бути? Німою жебрачкою п'яною?

Крізь семеро демонських кругів лихого паризького пекла

Вона перейшла й підвелася, базарних фіглярів дочка,

Розрадниця людського горя, сама від зрадливості стекла,

Лунка і тремтлива, як флейта; як бильце гвоздики, гнучка.

Мов бильце гвоздики, мов крильце колібрі, мов тільце бокалу,

Вона заіскрилась, заграла вона й замигтіла.

І стільки в ній пристрасті крилось, в ній стільки містилося шалу,

Що болю було їй вже мало, що вже не ставало їй тіла

І ось вона знову і знову в ліхтарному жовтому колі,

Звідтіль, з таєничості сцени, хитнувши куліс оксамит,

Виходить, - і падає промінь на плечі напудрені й голі,

На різко доторкнуте гримом лице хворобливе Едіт.

Вона простягає руки, блакитними жилами скручені,

Кігтистими, гострими пальцями, наче цвяхами, простромлені,

Над кабаретною ямою скарги свої замучені,

Ридання свої неприховані, ласки й обійми судомлені

Щедро і владно метнувши, ніжно й нещадно простерши.

Як опівнічна віщунка, порочна й пречиста пророчиця,

З цього нещасного роду іще не остання й не перша,

Звелася і заспівала, аж розпач у горлі клубочиться,

Аж серце роздряпане корчиться, аж сльози зафарблені точаться,

Аж в голові морочиться... Чого шансонетці хочеться?

О, як жадібно мариться, о, як багато тиснеться

В грудях у вас, бідна віснице

Людяності і ласкавості!

Ви зводитесь перед юрбою найбільше зі всіх людиною,