Микола Бажан - Політ крізь бурю

Поема

Пружнаста віхола —

прудка підпора крилам.

Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб літака

розпеченим металом і мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,

мотори!

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Брести крізь ніч,

в морозній хузі плавати,

нести моє малесеньке життя...

Напружено, аж пальці побіліли,

чіпляюсь за дюралієвий плинт

і прислухаюсь, як гребе під крила

густенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй

десяток тихих людських існувань

туди,

за пруг,

за фронт,

за бій,

за грань,

де кожен —

сам, самітний, поєдинчий, —

стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —

кінець чи грань?

Мої сімнадцять літ

я в пам'яті квапливо проглядаю,

печальний список бідочок і бід.

Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.

Кому? Тобі, Іване Хомичу?

От знов на мене він поглянув строго,

немов почув, як гірко я мовчу.

За мною слідом ти крізь отвір ступиш,

за мною звалишся у прірву, в круговерть,

заціпиш зуби,

сталь кільця поцупиш

і трапиш в сніг

чи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,

а може, навіть краще,

хоч я — молодша

й легше долечу,

та ти пройшов

такі безжальні хащі,

де вмерла б я, Іване Хомичу!

Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

Неприязнь тліє нишком, наче трут.

Вдивляєшся,

чекаєш,

міриш,

важиш, —

не вірить людям —

твій щоденний труд.

Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,

але убік очей не відведу,

бо ні жаху, ні сумніву не маю

перед лицем того, на що іду.

Мене від спільного походу не відділить

ні зір колючий,

ні колючий дріт,

і я зумію тілом власним втілить

той досвід мій,

який би міг знесилить,

але став силою прожитих трудно літ, —

їх темний подих розпачу опік,

жалка образа відшмагала їх,

у горлі згорбивсь,

зщуливсь і знеміг

моїх питань невикричаний крик.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і в кожен з них я входила, як в біль,

немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і я не впала,

й винесла звідтіль

недоторканну кладь надій і почуттів,

як здобуток моїх німих зусиль.

Я — не сама,

була я не сама

в своїй хитливій утлій самоті.

Я бачила,

що не сховає тьма

великої просвітлості путі.

Я бачила,

я прагнула до них,

прокладачів незміряних доріг,

до доброї жадоби їх робіт,

до їхніх спільних радощів і бід,

до їхніх роздумів, і планів, і нарад,

до їхніх здвигнутих мільйонним маршем

свят…

— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —

блакитноокий, наче трошки журний,

слова звучать, як завше, хриплувато,

а тон удано жвавий і бравурний.

— Приніс тобі дарунків небагато,

"Кобзар" в оправі, ще й пенал

фігурний. —

Це батько мій,

це наш Василь,

мій тато.

Тому шість років.

Дільше як шість років.

Переджовтневі смерки прохолодні.

Іще на сходах чую шурхіт кроків, —

він знов страшенно втомлений сьогодні,

але ввійде в кімнату так, неначе

з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,

лише на шиї синя жилка скаче

і біля губ проклалась зморшка квола.

Ми вийшли втрьох.

Дзвінке, як бронза, листя

бриніло, впавши на алеї парку.

За чорними кущами переярку

підморгували вікна передмістя.

Хитання тіней,

темряви несталість,

два силуети —

батька й мами Віри.

Він взяв її за руку:

— Що б не сталось,

не похитнись, не втрать своєї віри... —

Не втратити своєї віри? Ні,

вона її не втратила й в ту мить,

як ми почули,

що дзвінок гримить

в переддосвітній чуйній тишині.

І він підвівся вдягнений.

З постелі

звелася мати.

Грюк дверей раптовий.

В квартиру струнко увійшов військовий

у довгополій негнучкій шинелі.

Мене обнявши, кам'яніє мама,

а батько,

крісло сунувши в куток,

сидить, вдивившись невідривно й прямо

у кожен їхній рух і крок.

На стінці висне збита набік рама.

Розкидано хапливо стос книжок.

З чорнильниці повзе лілова пляма

на зошита мого листок.

Повзе, як пляма, втома і знемога,

стрясає тілом тихий дрож тривог.

На нас востаннє глянув він з порога.

Ми тільки вдвох.

Ми вдвох.

Схилившись, мати підняла з долівки

портрет, —

давно він висів в нашім домі.

На грудях батька навкіс три нашивки

і зірка на суконному шоломі,

Таким стояв на кручах придніпрових,