Микола Бажан - Політ крізь бурю

у синій зморі літака,

як простяглася звіддалі

до мене спогадів рука, —

вона щедротно подає,

щоб я напитися могла,

густим питвом життя моє

у суміші добра і зла.

У ньому — гіркість, плач, і прах,

і сонце, й сталь, і сміх,

І іскри в маминих очах,

і темна туга їх.

Задивлені в любов і даль,

живі, живі, живі

вони були і в ту прощальну мить,

коли між нами сірі вартові

стояли, щоб до неї не пустить.

Тоді мене учителька забрала.

А далі – дитбудинок. Старший клас.

Навчання, праця, витримка тривала

і роздуми про себе і про час.

Листи від мами в м'ятому конверті.

директор сам розпитував: звідкіль?..

Що принесуть пояснення одверті?

З ким поділити неподільний біль?

Не все було самотністю і болем, —

був труд, і гурт, і регіт згаряча,

і шум весни, і захват волейболом,

і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.

Не раз Павло — секретар осередку —

підходив, щось казав і замовкав,

допомагав мені вдягти жакетку

та й біг, пославшись на негайність справ.

В любимий батьків парк

ми з ним ходили часом,

теплішало, коли торкався він руки,

а в ту неділю рушили всім класом

на Люботинські затишні ставки.

Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,

Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.

Вже з першого обличчя на пероні

ми прочитали:

сталось щось страшне.

Я до кінця, до старості, до скону

запам'ятаю тишину,

юрбу на площі,

гучномовця конус,

хрипіння пауз,

фраз вагу жахну.

Коли розходилися люди, —

були вони уже і ті, й не ті.

Велике діло праведного суду

їх спільним ділом стало у житті.

Вони ідуть, —

невже пройдуть повз мене,

мене на бік одсторонивши знов?

Їх шереги,

їх кличі,

їх знамена —

мої,

як дух, як плоть моя і кров.

Невже я справді марна й негодяща,

щоб внесок мій придатися не міг?

Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча

зі всіх людьми прокладених доріг.

"Брати і сестри!"

Так по-людськи вперше.

Як відповім йому?

Як відповім?

Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши

і в нього вірячи, — він батьком був моїм.

Його загибель — також наша втрата,

безглузда втрата в битві двох світів.

Хто займе місце впалого солдата?

Вони ідуть. Твій час наспів.

"Брати і сестри".

Як же відповісти?

Як звать мене тепер?

Дочка?

Чия?

Не він один,

а це — всі комуністи

на мене кличуть,

і підводжусь я,

і разом з ними я піду до краю,

і разом з ними змірю шлях оцей,

не перерву,

не зраджу,

не зламаю

путі моїх батьків, путі моїх дітей.

Коли всім класом ми до військкомату

пішли й просили в армію забрать,

там, одібравши хлопців, може, п'ять,

погнали геть компанію строкату.

Себе ми відчували півлюдьми.

Куди ж іти? І от знайшли у місті

Потрібне діло. Записались ми

На курси, звані курсами радистів.

Тоді з'явивсь Іван Хомич.

Він брав

од нас заяви, посвідки, анкети.

Питав, порившись в вороху заяв:

хто дід? хто батько? звідки? як ти? дети?

Він зберігав,

він пильно доглядав,

провіривши до крапки і до риски,

життів недовгих наших списки,

затиснуті в бляшаних клямрах справ.

Постановили мало не відразу

зарахувать курсантами наш клас,

лише про мене не було наказу,

нарешті появивсь і цей наказ.

Вагавсь, як видно, на моїй заяві

Іван Хомич поставити свій гриф...

Не довго вчилась я радистській справі, —

звалилась.

Жар. Жага. Верзіння.

Тиф.

Проснулась в родички з Холодної гори,

два місяці пролежавши в гарячці

на кривоногій, ветхій розкладачці,

метаючись з тривоги і жари,

і вибрела на вулиці пустинні,

пострижена, збентежена, слаба, —

десь там на мене друзі ждать повинні,

там мій обов'язок,

і труд мій,

і судьба.

Сіпнувши двері, збила я гачок,

і, протягом підхоплений, під ноги

шугнув шумливий, довгий звій стрічок,

жмутки соломи, курява підлоги.

На чорній дошці — крейда дбалих вправ,

таблиці Морзе білі крапки й риски.

Антенні рами. Книги без оправ.

Кривих верньєрів ебонітні диски.

Плакати й клапті, запхані у кут.

І я одна в безмовності просторій

покинутих поспішно аудиторій

радистських курсів.

Я одна отут.

Забули попередить? Не хотіли

з собою брати?..

Павле, як же ти...

Не скрикнути.

Ще раз зібрати сили.

Не тратить часу.

З Харкова піти.

Спустошеність площі,

де протяг по полю асфальтному вивів

узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —