Микола Бажан: Політ крізь бурю

таким доходив аж до львівських стін,

таким пішов в супроводі військових,

зодягнених так само, як і він.

Казала мати: — Помилка. Страшна.

Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —

Минали дні і тижні.

Путь відома:

до підворітні, в сіни, до вікна.

Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —

цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.

На клаптиках, принесених звідтіль,

слова про те,

що все гаразд,

цілунки,

як вчиться Ксана?

Твій Василь.

Тут довгі черги помилок таких,

як з батьком.

Я вже пізнавала їх —

наляканих бабунь, заплаканих дружин.

Он теща Шведова. Он Голубенків син.

А он Марієчка,

чорнява і гнучка,

актора нашого знайомого дочка.

Ми з нею часто вкупі повертались,

порожні кошики додому несучи.

Позиченими з різних п'єс здавались

її примовки, репліки, плачі.

Вона поїхала весною на село,

про родичів казала і про дачі,

а я тягла все менші передачі,

бо в мами грошей зовсім не було.

Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,

чекала я, щоб в сіни увійти, —

дбайливий дотик рук

чи усміх негпомітний,

миттєвий дар людської теплоти, —

який потрібний,

дорогий,

привітний,

який ласкавий

був для мене ти!

У пам'яті я збережу навік

і вчительки уважність обережну,

і з другом батька бесіду бентежну

про те, яким є справжній більшовик.

І от кінчивсь етап життя один:

нема чого ходити в караулку,

нема чого прийомних ждать годин,—

назад додому, до свого притулку

іду з каструлькою схололих картоплин

і довго човгаю по нашому провулку,

лякаючись віддати їй цидулку,

що він — на вислання,

що він...

...Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.

Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.

В ілюмінатор щільно влип Павло,

Іван Хомич вчепився за сидіння.

Я, глянувши в напівзамерзле скло,

грізне й барвисте вгледіла видіння,

переблиски вогнів

у чорноті внизу,

червоні, жовті і зелені траси

стрибучих рисок.

Сполох, як в грозу.

Забагровілих хмар раптові обертаси.

Мотори рвуть на повному газу.

Бляшанки, паки, ящики, припаси

переповзають з боку в інший бік.

Пунктир смертей

промчався повз і зник,

і знову тьма,

і знов сліпуча різь

іскринок, бризок, вогників, блискіток.

Розверзлись хмари.

Вгору потяглись

розжарені ножі розлючених зеніток.

Ревуть мотори,

аж гогочуть,

аж

риплять хрящі бляшаної кабіни.

В горлянці згус ковток гіркої слини.

У хвіст машини люто пре вантаж...

Я радше з подиху моторів,

ніж з радісного крику бортстрільця,

дізналася про тишину просторів,

яка нас оточила без кінця,

лиш дальні залпи сплеском вогнепаду

ще шарпали і злили горизонт.

Пілот ввійшов,

квадратик шоколаду

погриз,

сказав:

— Перелетіли фронт.

І знову цідиться мертвотна синь плафонів,

Павло знов мостить в ранці кожну, річ;

забившись в темний кут, на відкиднім ослоні

похнюпився Іван Хомич.

Що він надумав отієї ночі,

сторонячись людей,

на самоті,

один в своїм душевнім худосоччі,

один в своїм одлюдницькім житті?

"Дівча дівчам,

але не розгадаю,

по виразу очей не розберу,

чи змучена, чи злякана до краю,

чи, може, грає з нами лживу гру.

Я недаремно радив командиру

не йти на пробу,

я б застосував

і тут чітку, здорову недовіру,

не без підстав — ні, ні! — не без підстав.

Яких причин таємна, скрита сила

її сюди, в літак цей, привела?

Чи виправдань своїх батьків схотіла,

чи відплатить, як зрадниця мала?

Не йде про честь батьківського наймення, —

під материнським прізвищем вона

вписалася в народне ополчення,

анкети не заповнивши сповна.

Я викрив фальш

і зразу ж генералу

доклав,

що з нею так, мовляв, і так.

Дарма.

Немов і не почув сигналу,

а нині й сам садив її в літак.

Що ж, довіряйте,

хоч свою довіру

доводите занадто гаряче,

та вас ще гарячіше припече,

коли вона дограє гру нещиру

і в слушний час до німців утече...»

Його терзав, давив і тряс

підозри заздрий рик, —

як чад, струмів він поміж нас,

як сизий присок, пік.

Босоніж присок перейду,

прорву біду, мов чад, мов тьму,

і свій солдатський хліб прийму,

як всі, в однім ряду.

Іти отак, іти отак,

не повертати вбік,

хоча проник і в цей літак

глухий, злобливий рик.

Вже не прикличе він біди,

з дороги не зіб'є,

бо знаю я,

за що й куди

несу життя своє.

І я побачила в імлі,