Олександр Вайсберг - Холодна Гора

Усі ці люди мали стати «шпигунами», як того хотіло ДПУ. Німці, поляки й латиші шпигували на користь Гітлера. Китайці, корейці й монголи на користь Японії. Вірмени, ассірійці та перси віддавали перевагу британській «Інтелідженс сервіс». Тут ДПУ дотримувалося своїх порядків. Мої китайські співкамерники — бідні пральники — гірко скаржилися на вчинену їм НКВС національну кривду, за задумом якої вони мали бути «шпигунами» Японії — одвічного ворога їхньої вітчизни. Вірмени в кабінетах слідчих без будь-якого протесту «зараховувались» на службу до британської розвідки.

До в’язниць рушили мільйони простих людей з міст і сіл. Людей, які ніколи не мали нічого спільного з політикою і які завжди були лояльними до будь-якої влади, аби тільки вона їх не дуже утискувала. Ці люди рідко брали участь у масових рухах і робили це лише на крутих віражах історії. У звичайні ж часи працювали, народжували дітей та порались на своїх городах. Вони голодували, коли голодував край, втішалися, якщо справи в державі йшли на краще.

Зараз же вони втратили всяку орієнтацію. Не відали, звідки взялося лихо, що відірвало їх від домівок, не розуміли, куди їх несе. В камерах вони благально дивилися в очі інтелігенції й, здавалось, питали:

«До чого воно йдеться? Що ви зробили з нашою країною?» — й не отримували ніякої відповіді на свої мовчазні питання. Ті, від кого вони чекали відповіді, самі мучилися тими самими питаннями, знов і знов прокручуючи їх у своїй голові та дискутуючи між собою.

Який у тому всьому політичний сенс? Навіщо диктатор арештовує своїх людей? Не лише байдужих, яких влада мала за ворогів, не лише слабких, котрі завжди чекають поліпшення політичного курсу, але й своїх беззастережних і фанатичних прибічників. Навіщо ДПУ примушує зізнаватись у злочинах, у які само не вірить? Коли прийде, нарешті, кінець цьому шаленству?

Останньою організацією, підданою чистці, був апарат ДПУ.

Слідчих посадили до їхніх власних камер, де вони раніше тримали своїх жертв. В’язні часто зустрічалися зі своїми слідчими, і тоді старі питання поставали знов. Але чекісти самі не знали, що вони творили й для чого. Вони так само, як і їхні жертви, від початку й до кінця не розуміли того, що діялося. Тільки набагато пізніше, коли все дійшло до свого логічного кінця, найпроникливіші з в’язнів змогли, оцінивши загальні обсяги того, що сталося, та проаналізувавши незліченні випадки, в яких індивідуальність не мала ніякого значення, розкрити мотиви, якими керувався диктатор, розпочавши велику чистку.

Я прожив із цими людьми три роки. Три роки провів із ними у в’язницях ДПУ в Харкові, Києві та Москві. Понад десять разів міняв камери, в яких довелося сидіти. Перед моїми очима пройшли покоління в’язнів. Вони з’являлися й зникали. Я залишався. Уважно стежив за небаченим процесом, що розвивався довкола, запам’ятовував факти, маючи вже тоді на меті розповісти про все бачене й чуте зовнішньому світові. Я мав розмови з сотнями в’язнів, цікавився їхніми справами, класифікував їх і шукав пояснень. Я ніколи не втрачав надії на те, що одного дня знову стану вільним.

У спокійній упевненості я чекав змін на краще, які, я це знав, мали настати. Ми всі чекали змін. Усі розуміли, що так довго це тривати не може. Цей згубний процес мав колись вгамуватися, інакше ціла країна повинна була загинути. Хтось мав покласти край шаленству ДПУ. Колись диктатор повинен збагнути розміри руйнації, спричиненої його наказом про «чистку». Два довгих і тяжких роки чекали ми, разом із нами чекала нещасна країна, і тоді настав перелом.

8 грудня 1938 року організатор сталінської «великої чистки» Микола Іванович Єжов, Народний комісар внутрішніх справ і начальник ДПУ, був усунутий із своєї посади. Через кілька місяців він зник також і з Центрального комітету і був заарештований. Згодом я ніде не зміг довідатись: чи було його розстріляно чи ні. У цей самий час унікальний судовий процес відбувався в Молдові в південно-західному закутку безмежного Радянського Союзу. Начальник ДПУ цієї малої республіки та чотири його слідчих стали перед військовим трибуналом у зв’язку зі звинуваченням в арештах невинуватих людей, яких вони катуваннями змушували робити фальшиві зізнання.

Звинувачені визнали свою вину, не посилаючись для свого захисту на вказівки згори. Натомість вони засвідчили, що діяли згідно з інструкціями контрреволюційної організації. Вони були визнані винними, засуджені й розстріляні. Робили ж вони лише те, що впродовж двох років чинив кожен чекіст від Архангельська до Одеси та від Владивостока до польських кордонів. Звинуваченням і розстрілом молдавських чекістів Сталін дав сигнал до перемін. «Велика чистка» дійшла до свого завершення.