Unknown - Именитые самоубийцы

«Художники» (усі –1879), «Attalea princeps» (1880), «Із спогадів рядового Іванова», «Червона

квітка» (обидва – 1883), «Надія Миколаївна» (1885), «Сказання про гордого Аггея» (1886),

«Сигнал», казки «Жаба-мандрівниця» (обидва – 1887).

Перша книга оповідань побачила світ 1885 р., друга – 1888-го, третя – 1891-го, уже після смерті

автора.

Особисте життя Г. не склалося. Два його старші брати стали самогубцями, мати залишила сім‘ю

заради коханця, сам письменник лікувався від маніакально-депресивного психозу в Орловській, Харківській та Петербурзькій психіатричних лікарнях. Врешті-решт він стрибнув у просвіт східців

з четвертого поверху. Зробив це внаслідок приступу хвороби чи свідомо, ми не дізнаємося ніколи.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тургенєв, О.

Ярошенко, І. Рєпін, О. Жемчужніков, І. Крамський, Г. Успенський, О. Суворін, Я. Полонський, І.

Поляков, С. Надсон, В. Афанасьєв та ін.

***

КУЛЮ - ЛІВІШЕ,

з життєвого кредо В. Гаршина

Гірко шкодую, що куля не вцілила трішки лівіше.

ПОМЕРТИ Б, з оповідання В. Гаршина «Щастя»

З тих пір, як у повії Сашки провалився ніс і колись красиве та задерикувате обличчя стало схоже

на гнилий череп, життя її втратило все, що можна назвати життям. Це було дивне і жахливе

існування, у якому день утратив своє світло і перекинувся на безпросвітну ніч; а ніч стала

нескінченним трудовим днем.

…У Сашки не було заробітку вже п'ять днів, а напередодні її побили, вигнали з квартири та

відняли останню гарну ватяну кофту.

– Померти б..., хоча б померти..., – молилася Сашка і замовкала.

І ось тут на білій доріжці забовваніла висока і чорна чоловіча фігура. …Вона стала на краю шляху

і, підібравши задубілі руки в рукави, піднявши плечі і перестрибуючи з ноги на ногу, чекала.

– Кава-ер..., – невиразно промурмотіла вона.

Перехожий на мить повернув до неї обличчя і пішов далі, крокуючи впевнено і швидко. Але зі

сміливістю останнього розпачу Сашка моторно забігла вперед і, йдучи задом перед ним, неприродно весело і бравурно заговорила:

– Кава-ер..., пішли... справді... Ну, що там, йдемо!.. Я вам такі штучки продемонструю, що всі

животики надірвуть... йдемо, чи що... Їй-богу, покажу... Підемо, ми-енький...

Перехожий йшов, не звертаючи на неї ніякої уваги, і на його нерухомому обличчі, буцімто скляні, а не живі, блищали під місяцем випуклі очі.

– Ви не дивиться, кава-ер, що я така.. Я чиста... у мене квартира є... неда-еко... Ходімте, справді...

…Перехожий мовчки насувався на неї, начебто перед ним було порожнє місце, і його незрозумілі, скляні очі …мертвотно блищали при місяці.

– Ну, дайте, гривеник тійки... Гарненький кава-ер... що вам вартує...

І раптом їй спала на думку остання відчайдушна думка:

– Я вам що хочете зроблю... їй-богу, таку штуку покажу... їй-богу... я вигадлива!.. Бажаєте, спідницю задеру й у сніг сяду... п'ять хвилин висиджу ...їй-богу! За гривеник сяду...

Перехожий раптово зупинився. Його скляні очі оживилися якимось почуттям, і він засміявся

коротким дивним сміхом.

– А хочеш я тобі замість гривеника п'ятірку дам? – запитав перехожий і озирнувся. …Ти ось...

роздягнися догола і стій, я тебе десять разів ударю... по піврубля за удар, хочеш?

Він сміявся, і сміх той був тремтячим: придушений і бридкий.

– Холодно..., – жалібно промовила Сашка…

– Мало що... Тому й п'ятірку обіцяю, що холодно!..

– Ви боляче бити будете? – промурмотіла Сашка.

– Ну, що ж, що боляче... а ти витерпи, п'ятірку отримаєш!

Перехожий рушив. Сніг заскрипів. Сашку усе сильніше й сильніше било якесь жорстоке

внутрішнє тремтіння.

– Ви так... хоч п'ятачок дайте...

Перехожий ішов. Сашка хотіла вхопити його за руку, але він замахнувся на неї з такою страшною

злістю, гостро блиснувши опуклими скаженими очима, що вона відскочила. Перехожий пройшов

уже кілька кроків.

– Кава-ер, кава-ер!.. Ну, добре... кава-ер! – самотньо скрикнула Сашка.

Перехожий зупинився й обернувся. Очі його блищали, а обличчя начебто чорніло.

– Ну, – сказав він хрипло і крізь зуби.

Сашка постояла, здивовано і тупо посміхаючись, потім стала нерішуче розстібати кофту

замерзлими, немов чужими, пальцями і чомусь не могла відвести погляду від цього дивного, страшного обличчя зі скляними мертвими очима...

– Ну, ти... швидше, а то ще хтось підійде! – проскрипів перехожий.

Страшенний холод огорнув голу Сашку з усіх боків. Подих перехопило. Гартоване залізо разом