Максим Кидрук - Де немає Бога

Щоб переконати в цьому людину, яка майже напевно не бачила жодного матчу, мушу почати з історії. Американський футбол еволюціонував із північноамериканської командної гри ХІХ століття, котра, якщо не вдаватися в подробиці, була схожа на регбі. У стислому викладі її зміст такий: є дві команди, одна нападає (володіє м’ячем), інша захищається. Команда, що нападає, має чотири спроби, щоби проштовхати м’яч (або гравця з м’ячем) на відстань десяти ярдів крізь захист суперника. Якщо це вдається, команда отримує чотири спроби на наступні десять ярдів і так далі. Якщо м’яч у такий спосіб донесли до кінця поля, це тачдаун — сім очок [154] Насправді тачдаун — це шість очок плюс додаткові, так звані extra point, або PAT, points after touchdown (англ. очки після тачдауну). PAT можуть дорівнювати 0, якщо команді не вдалося їх заробити; можуть дорівнювати 1 — для цього після тачдауну потрібно забити польовий гол із 2-ярдової лінії; а можуть також дорівнювати 2 — для цього після тачдауну потрібно ще раз занести м’яч до залікової зони із 2-ярдової лінії. Тобто, технічно, тачдаун може принести 6, 7 або 8 очок, але для спрощення тут і вище в романі я кажу лише про 7, бо здебільшого команди НФЛ після занесення тачдауну пробивають польовий гол і легко заробляють додаткове очко (у разі удару із близької відстані кікер майже завжди влучає у ворота). Більш складні та ризикові 2-очкові PAT-конвертації виконують лише за крайньої потреби. ; якщо захист зупинив нападників неподалік «рогатих» воріт, команда нападу може спробувати забити крізь них м’яч ногою, це польовий гол — і три очки; якщо нападників зупинили на значній відстані від воріт, вони передають м’яч гравцям суперника, й ті починають власну атаку. Важливо, що м’яч уперед можна було лише нести. Кидати м’яч уперед не дозволялося.

Схематично це можна представити так: двадцять двоє дебелих чоловіків зіштовхуються по центру поля; половина з них намагається прорубати в захисті коридор для гравця, що несе м’яч, решта — власне, захист — силкується цього гравця завалити.

Малюнок 1. Шикування гравців на 32-ярдовій лінії перед початком розіграшу в американському футболі кінця ХІХ — початку ХХ століть (для продовження драйву команді нападу потрібно за чотири спроби доставити м’яч до як мінімум 22-ярдової лінії; м’яч можна лише нести)

Гра була довгою, нудною і невидовищною. Що ще гірше — вона була небезпечною. У місці найбільшого скупчення гравці зіштовхувалися із неймовірною силою. Вони мали на головах схожі на танкістські шапочки шкіряні шоломи, які сяк-так захищали від ударів, що могли проломити череп, однак аж ніяк не убезпечували від струсу мозку. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть гра була не просто травматичною, а смертельно небезпечною. 1905-й став найкривавішим роком в історії футболу: у «Чикаго Триб’юн» порахували, що того року вісімнадцятеро молодих гравців загинуло від зіткнень і ще сто п’ятдесят дев’ять отримало травми голови. На той час у футбол грали студенти престижних університетів, тобто серед загиблих були переважно юнаки із заможних родин, майбутня еліта. Країною прокотилася хвиля протестів із вимогою заборонити гру, і зрештою у справу втрутився 26-й президент США Теодор Рузвельт, наказавши будь-що зробити футбол безпечнішим. На початку 1906-го Комітет із питань правил погодив першу та найважливішу зміну в правилах, після якої гра змінилася назавжди: гравцям команди нападу дозволили пасувати м’яч уперед. Відтепер під час розіграшу команда нападу могла обирати, чи прориватися по землі (виносний розіграш), чи посилати м’яч уперед повітрям (пасувати було дозволено лише раз за розіграш: гравець, який упіймав м’яча за лінією зіткнення, далі міг лише нести його в руках).

Що це дало? Якщо раніше два десятки дебелих чоловіків зіштовхувалися на крихітній ділянці в центрі поля, то тепер команда нападу могла розосередити своїх гравців уздовж лінії зіткнення, тим самим змушуючи команду захисту відтягувати своїх гравців до бровок, аби прикрити потенційних ресиверів, і в глиб поля для підстрахування. Це розвантажило лінію зіткнення, разюче зменшивши і кількість футболістів, і силу зіткнень у центрі поля (див. мал. 2).

Малюнок 2. Зміна шикування гравців після запровадження пасу вперед