Максим Кидрук - Де немає Бога

Я почав вибудовувати в голові сюжет по тому, як натрапив на інформацію про катастрофу рейсу 901 новозеландської компанії «Air New Zealand». 1977-го «Air New Zealand» започаткувала розважальні рейси до Антарктиди: літак з екскурсантами вирушав з Окленда, прямував до материка, знижувався над протокою Мак-Мердо, де перед пасажирами відкривалися антарктичні краєвиди. Після завершення екскурсії лайнер повертався до Окленда. 28 листопада 1979-го внаслідок неправильного прокладення маршруту та різкого погіршення погодних умов черговий екскурсійний літак збився з курсу та налетів на вулкан Еребус. Двісті п’ятдесят сім пасажирів і членів екіпажу, що були на борту, загинули. І тоді я замислився: а що було б, якби хтось вижив? Уцілілі пасажири були би змушені вести боротьбу за виживання в одному з найбільш непридатних для життя середовищ на Землі, місці, куди, як мені здавалося, майже неможливо дістатися рятувальникам, а потім…

Хай якою захопливою видавалася задумка, на тривалий час я її відклав. По-перше, через те, що менш як за сорок кілометрів від місця катастрофи рейсу 901 стоять одразу дві науково-дослідні бази — новозеландська Скотт-Бейс та американська Мак-Мердо, тож уцілілих пасажирів урятували б за лічені години, а по-друге… ну яка Антарктида? Я ніяк не міг вигадати, як пов’язати Нову Зеландію та екскурсійний рейс з Україною, тому зрештою майже відмовився від історії. Аж поки не натрапив на книгу Джона Кракауера «Еверест» про трагедію на Джомолунгмі 1996 року [153] Оригінальна назва «Into Thin Air» — «У розрідженому повітрі». . Ні, я не мав наміру розбивати літак об Еверест, це було б тупо, погодьтеся, але, читаючи звіт Кракауера (він був учасником тієї трагічної експедиції), раптом усвідомив, що на планеті є значно неприступніші й агресивніші за Антарктиду місця. Гори. По-справжньому високі гори.

Чому саме Гашербрум? Обираючи місце, я керувався трьома важливими принципами. Перший — висота гір повинна сягати понад шість тисяч метрів, бо це робить місце катастрофи недосяжним для більшості типів вертольотів. Другий — поблизу місця катастрофи літака не має бути туристичних центрів і прокладених маршрутів. І третє — понад горами мусять регулярно курсувати міжнародні рейси. Центральний Тибет відпав одразу — над ним не літають комерційні лайнери. Не з огляду на висоту хребтів, а тому, що на півночі за ними простягається пустеля Такла-Макан, далі Гобі, а ще вище Сибір. Там нема куди літати. Поспостерігавши за трафіком на сайті flightradar24.com, я зрештою зупинився на горах півночі Пакистану в спірному регіоні Кашмір — високих, малолюдних і важкодоступних. Пік Гашербрум VI досі не підкорений.

Описана в романі катастрофа вигадана, але, продумуючи її деталі, я спирався на три реальні авіаційні події:

• «Boeing 747», рейс 123 Японських Авіаліній, 12 серпня 1985-го — літак у польоті втратив вертикальний стабілізатор і розбився в горах, лише четверо із п’ятсот двадцяти чотирьох пасажирів і членів екіпажу вціліли;

• «Boeing 737», рейс 243 «Алоха Ейрлайнс», 28 квітня 1988-го — у повітрі над Гавайським архіпелагом відбулася вибухова розгерметизація, внаслідок якої з обшивки вирвало величезний шматок; пілотам вдалося посадити літак в аеропорту Кахулуї на острові Мауї;

• DC-10, рейс 232 «Юнайтед Ейрлайнс», 19 червня 1989-го — за годину після вильоту з Чикаго у тридвигунового «McDonnell Douglas DC-10» тріснув і розлетівся на друзки диск вентилятора хвостового двигуна, осколки пошкодили гідравлічні трубопроводи, через що лайнер став некерованим; застосовуючи тільки тягу двигунів, пілоти змогли здійснити аварійну посадку в аеропорті «Сіу-Сіті» — із двохсот дев’яносто шести осіб, які перебували на борту, загинуло сто одинадцять.

Чимало інших епізодів роману засновані на реальних подіях: історія Єгорового батька про невдале сходження на пік Перемоги, історія сестри Дюка Апшоу, історія Турід Морґенштерн, історія Артема Янголя (щонайменше півтора десятка українців сьогодні ув’язнено в тюрмах Таїланду), частково навіть історія Брендона Бартона (спортивна її частина), хоча про Брендона й американський футбол трохи згодом.

Хочу згадати книги й у такий спосіб подякувати авторам, які допомагали зрозуміти, як саме людський організм реагує на екстремальні висоту та холод: Френсіс Ешкрофт «На межі можливого. Наука виживання», Уїлфрід Нойс «Південне сідло», Мітчелл Зукофф «Замерзлі. 5 місяців у снігах Ґренландії», Моріс Ерцог «Аннапурна» та вже згаданий вище Джон Кракауер «Еверест».