Дашвар Люко - Ініціація

— Чуєш. А як тебе звати? — бовкнув розгублено.

— Альонка.

— А я — Паша. Тобі скільки років?

— За місяць шістнадцять виповниться.

— А чого не в школі?

— Щоби в школу ходити, треба додому повернутися.

— А чому не повертаєшся?

— А що мені там робити? Дивитися, як мамка з батьком удвох п’яні по хаті валяються, а як протверезіють, женуть нас із братом по сусідах просити хліба?

Замовкла. Дивилася повз Павла, вуста тремтіли, а очі сухі, злі. Лиш головою хитнув: бачив у Карасівці таких сусідських дітлахів, немитих, нечесаних, бігали селом, як ті цуценята покинуті. Гримнеш на них — вишкіряються, зараз вкусять, а як по голівці погладиш — припадуть, обіймуть і не відірвати.

— Так ти… теє… куди тепер? — тільки й мовив.

— Можна я з тобою до моря поїду? — припала, обійняла. І як її відірвати?

— Я не розважатися їду, вкалуватиму з ранку до ночі. А ти що там робитимеш?

— Житиму з тобою. Кохатиму тебе, — сказала. І додала: — Бо я тебе вже дуже сильно полюбила.

І останній аргумент:

— Я ж тобі вчора вночі сподобалася, правда?..

Сказати, що Перегуда — повнісінький йолоп, що повірив малій і сам полюбив: аж ніяк. Але перспектива мати поряд із собою гарненьку молоду і дуже вигадливу в сексі дівчину неабияк утішала і вабила. І шляхів до відступу — мільйон. Це ж не він упав перед малою на коліна і заприсягся все для неї зробити, аби тільки була при ньому. Сама нарвалася. Та й шкода її: така зелена, така гарнюня і така вже погублена. Геть пропаде, якщо біля нормального чоловіка не загальмує. А Перегуда — нормальний. Роботящий, до пляшки не прикладається і заощадливий: гроші на вітер не викидає, то й на дівчину багато не витратить. «Які на неї витрати? Та ніяких», — запевнив себе наївно.

І понеслося. Тільки й устигав на Альонку грошики фінькати. У приморському курортному містечку бригада розмістилася у вагончиках при будівництві, а Перегуді з Альонкою довелося винайняти кімнатку в хаті неподалік, потім з’ясувалося, що Альонці конче потрібні новий купальник, джинси і кросівки, спеціальне лезо, щоби волоссячко на різних ділянках тіла голити, сонцезахисні окуляри, курточка на осінь, нова туш для вій, щипці для укладки волосся… І скільки б мотлоху не купувала, список ніяк не скорочувався, бо щодня в Альонки виникали нові потреби. І варто було Перегуді лиш наміритися спитати, нащо те все, завжди випереджала запитання: граціозно скидала одяг, завмирала посеред найманої кімнатки, нахабно дивилася на Перегуду — гола, зваблива.

— Ти ж не жлобяра? — питала насторожено, та все ж відступала на крок, аби встигнути втекти, якщо мужчина раптом вибухне, вхопить її за волосся — та по щоках!

Перегуді і на думку не спадало припинити несподіваний зв’язок банальним мордобоєм, але за три місяці, перерахувавши залишок грошей, які відкладав не перший рік, зрозумів: час закінчувати ту фігню, бо іншим словом їхні стосунки і назвати не наважувався. І справа не тільки в грошах, які Альонка невпинно витягувала з Павла, розплачуючись сексом. Аби ж тільки гроші. Та вже за кілька днів після приїзду до курортного приморського містечка Перегуда з подивом відзначив, що в Альончиній голові вибудувана чітка система світосприйняття, де жінка має тільки сидіти вдома, пестити себе, витрачати на те чоловікові гроші, а йому за це — секс.

— А їсти зварити? — питав.

— Дай гроші, піду і куплю нам поїсти, — відповідала.

— А попрати, поприбирати?

— А тобі важко свою робу в пральну машинку закинути?

— А ти навіщо?

— Щоби любити тебе. Я ж тобі подобаюся? Ти ж хочеш, щоби про мене казали: «У Перегуди крута тьолка». А хіба я крута, коли в мене навіть мобільного немає? І навушників, і… — щоразу поповнювала перелік необхідного, гребла до себе, бідолаха, все, що бачила.

Та і те було не найприкрішим. Спливло не більше місяця, як Альонка стала зникати з найманої хати на цілий день. Поверталася, коли вже вкрай утомлений Перегуда сам встигав зорганізувати таку-сяку вечерю, підсідала, хапала руками їжу з Павлової тарілки, обережно огризалася, коли питав: де була?

— А що? Що я такого зробила? Просто гуляла. Чи мені цілими днями в чотирьох стінах сидіти?

— І як гуляєш? Трахаєшся з усіма підряд? — не відставав.

— Та ти що? Отак ти про мене думаєш? А я не така! Я тільки тебе люблю! Дуже сильно!

Та ті слова давно втратили для Перегуди магічну силу. «Хоч залийся своєю любов’ю. Тільки вже без мене», — вирішив і одного вечора прийшов додому раніше, щоби самому зібрати в одну торбу всі Альончині речі, а як дівча повернеться з гульок, дати торбу в руки і сказати: «Давай уже… Відвали, мала!» Та, на превеликий Перегудин подив, Альонка стирчала вдома: скрутилася на дивані, ридала гірко.