Дашвар Люко - Ініціація

Отак.

— Що робитимемо? — спитав син Перегуду, коли по черзі помацали бабусин зап’ясток і пересвідчилися: не померла, хвала Богові, заснула.

— Постели їй, Валєрчику, в кімнаті, де твоя бабця покійна жила, — наказав Павло. — Хай виспиться бідаха, та й нам уже час. Завтра зранку втямимо, що далі робити.

І поки син порався з ковдрами-простирадлами, все дивився на спокійне уві сні лице незнайомої старої жінки, одного зрозуміти не міг: нащо він усе те робить?

— Хтозна! — підвівся, обережно взяв на руки легеньку суху бабцю, поніс до кімнати, де його стара мати свого часу сконала. Виходить, не просто так ніяк не знаходив часу, аби переобладнати спорожнілу кімнатку під майстерню: викинути материне лахміття, старі книжки, альбоми, ікони, плетені материними руками доріжки. Виходить, не просто так.

Поклав стару жінку на простецький дерев’яний тапчан, на якому мама спала-спала, та одного ранку вже не прокинулася, зітхнув. Ковдрою гостю прикрив, сумні думки в голову: хтозна, яка старість на нього чекає?

— Тільки дурний про таке думає! — сам собі провів оперативну психотерапію, пішов на ґанок курити. Ранок прийде — розбереться зі старою, а зараз тютюну насмокчеться і спати завалиться. Отакий план.

Та на ранок земля вкрилася білим простирадлом нічних заморозків, і, може, від них сентиментальні Павлові емоції теж набралися практичного холоду: вперто пробили собі стежку до мізків і давай їх смикати, вимагаючи логічних думок. А думки ясні як білий день і геть безальтернативні: якщо хоче Перегуда розширити господарство за рахунок старого Оверкового обійстя, то має вкластися у те діло допомогою новій хазяйці — старій пані, схожій на вчительку, бо без Павлової допомоги розгублена, безпорадна і безсила Наталя Іванівна Костомарова скоро сконає в холодній хаті, так і не склавши заповіту, а то для всіх погано, бо і сама помре, і Оверкову хату залишить напризволяще, а цього хазяйновитий Перегуда допустити не міг.

— Значить, так зробимо, — сказав гості вранці, коли до материної кімнати зазирнув і побачив стареньку, що каменем сиділа на дерев’яному тапчані. — Ви в нас погостюєте трохи, а ми з сином за цей час знайдемо цю… зупинку громадського транспорту, який вас додому відвезе. Як вам план? Нормальний?

Зиркнув на жінку прискіпливо: мовчить, як німа.

— Якщо за хату свою хвилюєтеся, то не варто. Ми з Валєрчиком за нею приглянемо: ніяке падло і на кілометр не підійде, гарантую. Вам же до того — економія. Не доведеться дрова купувати, щоби грубку топити. А дрова нині недешеві. І вода в нас є гаряча, і теє… зручності: туалет прямо в хаті. І нагодуємо смачно: у вашому Києві вже, певно, забули про здорову їжу, а в нас тут куди не плюнь — натурпродукт. То як? Погодитеся чи, може, сумніви якісь маєте?

Очима в стареньку увіп’явся, та роздратувався вже: якого біса ото мовчати та губи копилити, наче він бабці копійку дає, а вона мільйон коштує?! Усе ж навпаки, якщо розібратися. Чи буде Павлові зиск — ще не відомо, а щоденні витрати вже зараз підрахувати можна.

— Та кажіть уже щось, їй-богу! — гримнув, не втримавшись.

— І довго ви зупинку маршрутки шукатимете? — спитала гостя безпорадно, але цілком усвідомлено, і то вже здалося Перегуді добрим знаком.

— Та хтозна! Думаю, за кілька днів упораємося, — збрехав, бо мав надію, що в теплі його хати стара жінка остаточно повернеться до тями, нарешті перечитає усвідомлено свої папери, які пропонують їй нову реальність у вигляді старої Оверкової хати, і тоді вже Перегуда заведе розмову про перспективи тої нової реальності: запропонує Наталі Іванівні догляд і турботу, козяче молоко чи ще якесь шаленство в обмін на плани хазяйнувати на Оверковому обійсті після жінчиної смерті.

— То як? — перепитав уперто. — Погоджуєтеся?

— Якщо пообіцяєте, що митимете руки перед тим, як за стіл сідаєте, — оголосила гостя дивну умову, і Перегуда аж не втримався, розсміявся: і здалися старій оті його руки!

— Зробимо! — пообіцяв, гостю в хаті залишив, і гайда втілювати в реальність благодійно-захопницькі плани.

Перш за все бабині папери наново перечитав: якщо їм вірити, то Наталя Іванівна Костомарова особисто поставила підпис під угодою про купівлю старої Оверкової хати в конторі пишнотілої районної нотаріусихи Тасі Ягольник, бо саме Тасин штамп на угоді світився синім чорнилом.

До районної нотаріальної контори і попхався.

— Твоя робота? — от тільки два слова і встиг Тасі сказати, а та як завелася.