Дашвар Люко - Ініціація

— Дідько, не відволікатися! — наказую собі, пальці бігають по «клаві» в динаміці рок-н-ролу, почерк дідуся вже не напружує. Нормальний почерк! Кожне слово зрозуміле. Але не кожна думка. Може, врубати музику, щоб дідові ідеї не прослизали в голову?

«Інформаційні передумови створення єдиного людства», «вторинні наслідки глобалізму», «ефект часу при формуванні нової ідеї творення єдиного людства»… Ма… ти моя Мотря! Дід же однозначно не дурний і не слабкий на голову. Чому ж не розуміє? Його ідеї, навіть якщо і мають рацію бодай у чомусь, нездійсненні! Нереальні і нездійсненні! Утопіст хрінів!

— І чому? Хто проти? — уточнює реальність.

— Та всі проти, — шепочу із прикрістю.

Зриваюся: нормально! Усе нормально. День тільки взявся перевдягатися у вечірнє, а я вже перелопатила більшу половину дідового зошита, тому стоп! Потрібен терміновий, життєво необхідний тайм-аут, аби дах не зірвало. Питиму каву, думатиму про Блека. Він повернеться. Не сьогодні, бо в голові вибудувався настирний забобон: побачу Блека, коли закінчу друкувати працю нотаріуса Реформаторського. Не намацую жодного логічного пояснення, та впевнена: так і буде.

«Цілу ніч друкуватиму», — збуджуюся, вірю. Та спершу — тайм-аут. Кава? Так! Кава!

…Підхоплюю повідець, кричу Брукс:

— Гуляти!

Брукс веде мене не до каналу, тополь чи кущів. Прямісінько до під’їзду будинку старого нотаріуса Реформаторського. Не вередую, чимчикую слідом, наче сама тільки про діда і думала. Бачу на лаві неподалік під’їзду знайому постать, не даю дідові і рота розкрити: атакую першою:

— Василю Івановичу… Прийшла сказати: два дні. За два дні завершу роботу. Одну копію на флешці віддам Уляні, другу — вам про всяк випадок. Хай буде і у вас.

Старий усміхається наївно:

— Дякую.

— Нема за що.

Справу зроблено? Можна йти геть? Дивлюся на діда, всідаюся на лаву.

— Спитати хотіла…

— Прошу.

— Ви самі вірите, що все те можливо: єдиний світ, єдине людство, відсутність держав, націй, релігій, нова мета існування і таке інше?

— Так буде, мила дівчино. Скоріше, ніж ви собі уявляєте, шляхом тяжкого переосмислення, але буде.

— Не буде! Ніколи не буде, — не втримуюся.

— Чому? — Дід не ображається. Дивиться на мене допитливо. Певно, давно з людьми не говорив. Що ж, у такому разі йому пощастило, бо сьогодні я щедра, як матінка-земля, я сьогодні добра і жертовна, тож підтримаю розмову.

Беруся обережно втовкмачувати дідові:

— Розумієте… Нові ідеї не здатні замінити релігії, бо будь-яка з релігій обіцяє людині продовження існування після смерті. Вічне життя. Люди вірять, а віра… Як же без неї?

— Народиться нова віра.

— Нова релігія? Тоді все те — профанація.

— Не релігія — віра.

— У чому різниця?

— У злитті суб’єкта і об’єкта віри.

— На людину молитимемося?

— Повіримо в людину. Бо поки люди бояться вірити в себе, не наважуються мислити самостійно. Вони шукають допомоги, виправдання, опіки вигаданих вищих сил. Це ж так зручно: пояснювати свої вчинки чи бездіяльність волею Божою чи втручанням темних сил.

Я так дивуюся, що замовкаю, хоч на язиці ще з десяток аргументів проти дідової революції. Він користується моєю розгубленістю, продовжує слабким старечим голосом, та впевненим тоном про те, що наш світ давно розгублений. Бо давно розуміє абсолютну безперспективність життя за законами тваринного світу. Люди переросли ті закони. Час створювати власні. Це бентежить і лякає, змушує держави укріплювати свої кордони-закони-правила, розв’язувати нові війни, та скоро все те втратить сенс. Виникнуть держави нового типу. Вони не будуть прив’язані до старих основ, до народності, території, створюватимуться в інформаційному просторі, об’єднуватимуть людей різних вірувань і національностей, із різних континентів. Уже сьогодні є криптовалюта, краудфандинг і краудфармінг, і то лише початок. Держави нового типу, позбавлені кордонів і певних територій, стануть початком створення єдиної людської спільності як основи цивілізації. Вони не будуть ілюзорними, винятково віртуальними, далекими від реальності, ні — встановлюватимуть нові правила і закони. І щоб устигнути на той потяг, щоб логічно адаптуватися до карколомних змін, людині потрібно лиш одне…

— Що?.. — питаю, не чуючи власного голосу, ніби нема в мене голосу. Бо така я є, неадаптована.

— Ідентифікувати себе, — каже дід. — А це, мила дівчино, надскладне завдання.

— Невже?

— Звичайно. Людині вкрай важко ідентифікувати себе. Будь-яка ініціація втратила сенс, перестала бути фундаментом.