Дашвар Люко - Ініціація

— Хіба вона одна на весь світ, та бейсболка? — прошепотів.

Та очей від бейсболки не відвів. Роздивлявся здалеку. Жінка якась у його бейсболці стоїть. Тримає за ручки добротний інвалідний візок, а в ньому старенька бабця головою хитає. Поряд кудлатий пес крутиться.

Чи підійти поближче?

Так швидко йду, що задихаюся. Чи я задихаюся не від швидкої ходи? Суну, не зупиняюся. Орендодавець обриває мобільний! Плювати!

— Треба було вчасно приходити на ділову зустріч, — пояснюю йолопу. — А тепер вибачте — у мене виникла невідкладна справа. Зможемо зустрітися за дві години.

Мені ж вистачить дві години, щоби прийти до тями? Попереду Дінин арт-салон.

Підходить! Дінин арт-салон — саме те, що потрібно, бо мені зараз життєво необхідний прихисток, нірка, глухий кут, що завгодно, де товчеться якомога менше людей. А краще, щоби їх не було взагалі.

Діна зустрічає мене в порожньому салоні. Крім нас — ані душі. То добре!

— Ромо-Розо. Ти завжди з’являєшся так невипадково.

Лякаюся — а раптом Блек з Улькою прямували сюди, до Діни, але вирішили зробити легковажне коло, аби прогулятися, надихатися теплим літнім сонцем осіннього дня?

— Знову лампочка? — бовкаю перше, що спадає на думку.

— Зможеш побути тут сама? — Діна ну просто істота з іншої планети. Вона знущається, чи що? Може, запросити її на мій тренінг з ефективних комунікацій, щоби до неї нарешті дійшло: не можна з нормальними людьми розмовляти фіналами своїх довгих логічних ланцюжків. Нащо примушувати людей думати? Простіше треба бути!

— Перформанс? — питаю зухвало, бо маю повне право відповідати Діні її ж маячнею. І хай тепер дошкрібається до того, від чого я відштовхувалася, коли сказала «перформанс».

— Так, перформанс, — ствердно киває Діна. І вже йде. Не дає мені змоги уточнити, що за творчий проект, чи надовго затримається, коли саме повернеться. Залишає мене в світлому холі арт-салону, зникає.

— Дарма ти так, Діно! — шепочу роздратовано. — Колись твій салон розграбують. Може, саме сьогодні це і зроблять, бо я не збираюся охороняти його до вечора. У мене ділова зустріч за дві години. Не повернешся вчасно — ну вибач!

Альонка? Перегуда завмер за кілька метрів від жінки в бейсболці, дивився на неї, все повірити не міг. Альонка?! Це ж точно вона. Така ж гонориста, напружена. Рухи різкі, погляд хижий. Хіба можна в таке повірити, що він не хотів сьогодні в Київ їхати, геть не хотів, та вже дуже незручно перед Гіві почувався? Не заслужив Гіві того, аби розпрощатися з ним по телефону, навіть руки не потиснувши. Задля того і приїхав. А тут Альонка! Які ж слова підшукати, що таке сказати, аби згадала про Валєрчика?!

Альонка не бачила Перегуди. Теревенила по мобільному. Лиш розвернула інвалідний візок так, щоби сонце не світило в очі старій бабці. Бабця повернула голову в бік Перегуди, дивилася повз нього, усміхалася.

— Наталя Іванівна? — Перегуда геть розгубився. Ще не встиг перетравити приголомшливий факт, що так несподівано знайшов Валєрчикову матір, а тут на тобі! Валєрчикова мати вигулює бабцю, яка зникла з Павлової хати півроку тому! А бабцю ще й кудлатий пес охороняє.

Твою ж дивізію! Це ж що таке?.. Тупцяв на одному місці, ніяк не міг утямити, що робити. Як підійти, що сказати.

Вештаюся салоном. Без інтересу розглядаю хенд-мейд різного ґатунку, бо перед очі — Блек. І Улька! Вони ж тут не з’являться? Нізащо! У перший день осені категорично зірвала з пальця огидну обручку з пласким синім каменем, схожим на вульгарну пляму. Розірвала примарний зв’язок зі страшним сном, із нотаріусом Реформаторським і його подарунком, з Блеком, завдяки якому в моєму житті і з’явився божевільний нотаріус.

Підходжу до вікна. Вони ж не з’являться? Повз салон чеше пишнотіла жіночка в прикрашеній блистками сукні.

— Ага, провінційна лесбіянка! Ти що на Подолі забула? Тобі на Золоті Ворота! Мама тепер там лузерам мізки підправляє, — шепочу, проводжаючи жінку очима. Може, Діна влаштувала перформанс на підтримку секс-меншин? Тоді скоро повернеться, бо патріотичні активісти на кшталт «Кресала» своїм втручанням зводять будь-які акції секс-меншин до необхідності останніх швидко бігти, ховаючись у провулках.

Перегуда перехрестився подумки, видихнув, пішов у бік Альонки і Наталі Іванівни Костомарової. Очей не зводив із жінок. Старенька раптом зойкнула голосно, прикрила рот долонькою. Перегуда аж загальмував. Витягнув шию, спостерігав.

— Що таке? Що з вами? — Альонка нахилилася до старої, дивилася на неї із прикрістю. Пес напружився, в’ївся в стареньку уважними очима.