Рафал Земкевич - Спляча красуня

Нарешті він замовк, усвідомивши, наскільки це все не має для неї сенсу. Що ще сказати? Що і так, яке майбутнє чекало тут на малу, бідувати все життя, ховатися від бандитів або продавати себе на узбіччі? Що, напевно, сім’я дівчинки благословила лікарів, які хотіли її забрати, а може ще й заплатили трохи грошей? Що вони зроблять це у пристойній, західній клініці, де їй не буде боляче?

Навіщо говорити. Про що взагалі можна говорити. Він мимовільно шукав поглядом того лікаря від Миколи, але не міг знайти, хоча обидві медсестри знаходилися серед ув’язнених.

Жаклін плакала. Він взяв її за руки й міцно стиснув. Вона дозволила йому, але не реагувала. Сиділа з опущеною головою, сльози текли по її брудних щоках, роблячи борозни в чорному пилі, й тільки час від часу махала недовірливо головою.

Він не знав, скільки минуло часу. Сонце припікало щораз міцніше, на блакитному небі не було навіть маленької хмаринки. Воно було ідеально лазурним, чистим, красивим, як на старовинному, дуже старовинному полотні.

Потім він зауважив, що Кольцов, проходячи між своєю вантажівкою і фургоном, зупинився неподалік, дивиться на Жаклін, і при цьому посміхається. Огидно посміхається. Щось сказав бугаю і рушив далі.

Перхат знов почав звертати увагу на те, що відбувається біля фургона.

Технічна обслуга працювала вже цілком нормально, єдина відмінність, що під доглядом і дулами краснодарців. Кольцов навіть великодушно дозволив оператору обійти паркінг і зняти те, що залишилося від вантажівок Перхата. Тільки таким чином, з зображення на моніторах пересувної телестудії, він довідався, що не всі його люди загинули в кабінах машин. Деякі встигли вискочити, не дивлячись ні на що, намагалися захищатися. Їхні трупи досі стискали в руках зброю.

Порядні хлопці. Все-таки йому вдалося зробити з них людей.

Кольцов знов на якийсь час зник у кабіні своєї вантажівки. Тепер виліз з неї й розсівся всередині лікарняної машини, звісивши ноги назовні, та спершись безтурботно на одну зі скринь з вибухівкою. Наказав принести йому з пересувної телестудії монітор і встановити так, щоб в реальному часі спостерігати за ефіром. Тоді дав Клодові знак рукою, що буде говорити. Почекав якусь мить, даючи час, щоб всі підготувалися.

-- Гаразд, -- сказав він холодно. – Досить жартів. Бачу, ви не збираєтеся розмовляти зі мною серйозно. Я сказав: на протязі пів години керівник Європейської Доброчинної Ради повинен зголоситися по конкретні вказівки щодо способу переказу грошей. Замість цього ви намагаєтеся марнувати мій час і підсилаєте якихось козачків. Ми не маємо наміру сидіти тут годинами.

Кольцов махнув рукою до бугая і шепнув йому щось на вухо, показуючи в бік Перхата. Бугай рушив в їхній бік.

Коли він був за кілька кроків, Перхат набрав глибоко повітря і прикрив очі. Почув, як бугай каже:”Ти! Вставай!”, але більше він свого наказу не повторив. Збоку щось ворухнулося.

Тільки зараз Перхата охопив справжній страх. Він відкрив очі. Бугай вів у бік фургона Жаклін.

Вона йшла опустивши голову, безвольно, немов приголомшена.

Перхат дивився за нею, благаючи небеса проявити милосердя, хоча знав, що тут, над цією Дорогою, немає милосердя і немає небес.

Кольцов схопив її за підборіддя, підтягнув до себе і сказав щось, регочучи.

Свист у вухах.

Кольцов, повернувшись до камери, виголошуючи до глядачів якісь погрози. Тоді витягнув пістолет.

Здавалося, що Жаклін десь далеко. Вона стала на коліна, коли бугай шарпнув її за плечі, і тоді він ще раз на якусь мить побачив її обличчя, сповнене страждання і покірності. Вона не опиралася. Не захищалася. Не кричала, не хапала пазурами катів за мундири. Вона була вже десь далеко.

Кольцов, і далі дивлячись в камеру, театральним жестом приклав Жаклін пістолет до голови.

Це було останнє, що побачив Перхат. Розпачливим, конвульсійним кидком, мов пружина, він зірвався на ноги і помчав у бік фургона.

В нього не було шансів. Калмик, що стояв поряд в брудній, рожевій футболці, немов чекав цього. Він скосив його одним ударом в живіт, завданим з напівоберту. Перхату не щастило з цим чоловіком. В останню мить, він інстинктивно випустив з легенів рештки повітря, напружуючи м’язи, але не дивлячись на це, удар зігнув його навпіл. Він осунувся на коліна, кілька довгих секунд розпачливо намагаючись вдихнути.

Коли, через цілу вічність, йому вдалося нарешті підняти голову, здавалося, що сцена перед фургоном не змінилася. Розпачлива спроба Перхата привела тільки до того, що тепер всі росіяни пильно цілили в них, готовими до стрільби автоматами.