Стивен Кинг - Салимове Лігво

— Ви говорите зараз таким тоном, як у тих дешевих шпигунських фільмах, — сказав Ларрі.

Промовив він це безтурботно, але під сподом відчував дрож якогось нудотного страху. Ті слова «я вас знищу» прозвучали ординарно, як «вітаю вас». Що надавало цій заяві неприємного відлуння істинності. І як цей штукар дізнався про Френка Волша? Навіть його дружина не знала про Френка Волша.

— Ви мене розумієте, містере Кроккете?

— Так, — сказав Ларрі. — Я звик грати, не показуючи свої карти.

Стрейкер знову поділився тією своєю тонкою усмішкою.

— Звичайно. Саме тому я й веду з вами цю справу.

— Яка третя умова?

— Той будинок потребує певної реновації.

— Треба визнати правду, — сухо погодився Ларрі.

— Мій партнер планує виконати це завдання самостійно. Але ви будете його агентом. Час від часу надходитимуть замовлення. Час від часу я потребуватиму послуг якихось робітників, яких ви найматимете, щоб доставити певні речі або в будинок, або в крамницю. Ви не розказуватимете про ті послуги. Ви це розумієте?

— Йо, я-то розумію. Але ж самі ви не з наших місць, авжеж?

— Це має значення? — звів угору брови Стрейкер.

— Звісно, що має. Тут вам не Бостон чи Нью-Йорк. Тут не буде справа лише в тому, що я тримаю язика на припоні. Люди почнуть базікати. Скажімо, є там одна така тітонька, на Залізничній вулиці, звати її Мейбел Вертс, яка цілий день не розлучається з біноклем…

— Мені байдужі містяни. Моєму партнерові байдужі містяни. Містяни завжди базікають. Вони нічим не відрізняються від сорок на телефонних дротах. Вони скоро звикнуться з нами.

Ларрі знизав плечима:

— Робіть, як знаєте.

— Саме так, — погодився Стрейкер. — Ви платитимете за всі послуги і зберігатимете всі інвойси і рахунки. Вам усе буде відшкодовано. Ви погоджуєтеся?

Ларрі звик, як він це вже казав Стрейкеру, тримати свої карти впритул до жилетки, і репутацію він мав одного з найкращих гравців у покер в окрузі Камберленд. Тож хоча впродовж усього цього зовні він залишався спокійним, всередині у нього все палало. Угода, яку йому зараз пропонує цей божевільний, була такою, яку життя підкидає лише раз, якщо взагалі коли-небудь. Можливо, бос цього парубка один з тих схибнутих мільярдерів-відлюдків, котрі…

— Містере Кроккете? Я чекаю.

— Я маю дві власні умови, — сказав Ларрі.

— Еге? — Стрейкер прийняв вигляд чемної зацікавленості.

Ларрі потряс блакитною текою:

— По-перше, ці папери мусять бути перевірені.

— Звичайно.

— По-друге, якщо ви збираєтеся робити тут щось нелегальне, я не хочу про це знати. Під цим я маю на увазі…

Але він не доказав. Стрейкер закинув назад голову і дав волю надзвичайно холодному, беземоційному реготу.

— Я сказав щось кумедне? — запитав Ларрі без сліду усмішки.

— Ох… ах… звичайно, ні, містере Кроккете. Ви мусите вибачити мені цей напад. Ваше зауваження здалося мені забавним суто з моїх власних причин. Так що ви збиралися додати?

— Ці реновації. Я не збираюся постачати вам нічого такого, що може підвести мою сраку під злочин. Якщо ви маєте наміри виробляти самогон, чи ЛСД, чи вибухівку для якогось радикального угруповання гіпі, то ваші власні проблеми.

— Згоден, — сказав Стрейкер.

Усмішка вже полишила його обличчя.

— То ми домовилися?

І з якимсь дивним відчуттям нехоті Ларрі сказав:

— Якщо ці папери виявляться надійними, гадаю, ми дійшли угоди. Хоча тут скидається на те, що ви провели всі оборудки, а я тільки заробляю гроші.

— Сьогодні понеділок, — сказав Стрейкер. — Мені заїхати до вас у четвер після полудня?

— Краще нехай це буде п’ятниця.

— Гаразд. Це дуже добре, —він підвівся. — Гарного вам дня, містере Кроккете.

Папери пройшли перевірку. Бостонський юрист Ларрі сказав, що ту ділянку, де мусив будуватися Портлендський торговельний центр, було придбано одною організацією під назвою «Континентальне землевпорядження і нерухомість», яка виявилася підставною компанією з офісним приміщенням у «Кемікел-банку» в Нью-Йорку. В офісі цієї «Континентал» не малось нічого, окрім кількох порожніх картотечних шаф та великої кількості пилюки.

Стрейкер з’явився знову тієї п’ятниці, і Ларрі підписав необхідні правовстановлюючі документи. Він робив це з потужним присмаком сумніву на піднебінні. Він уперше порушив своє персональне кредо: не сери там, де годуєшся. І хоча мотивація була високою, коли Стрейкер поклав до свого дипломата папери на володіння Домом Марстена та колишньою «Громадською Балією», він усвідомив, що сам себе віддав цілком у розпорядження цього чоловіка. І те ж саме стосується його партнера, відсутнього тут містера Барлоу.