Стивен Кинг - Салимове Лігво

Разом зі страхом прийшли і спогади, майже краючи серце.

«Дрібнички і фармація» Спенсера поступилася місцем «ЛаВердьє», але й ця процвітала не краще [303] «LaVerdiere’s» (1922–1994) заснована у Вотервіллі, Мейн, свого часу найбільша локальна мережа аптек у Новій Англії. . Зачинені вікна брудні і голі. Вивіска автобусних ліній «Ґрейгавнд» щезла. У вікні кафе «Екселент» криво повисло оголошення «Продається», а всі високі дзиґлики перед шинквасом викорінено і кудись переправлено, до якоїсь більш успішної харчевні. Далі по вулиці вивіска над тим, що було колись автоматичною пральнею, досі повідомляла: «Барлоу і Стрейкер — Гарні Меблі»; але тепер золото літер поблякло, і дивилися вони на порожні хідники. Порожньою була велика вітрина, ворсисте килимове покриття брудним. Бен подумав про Майка Раєрсона і загадався, чи він і досі лежить у тому ящику в підсобці. Від цієї думки пересохло в горлі.

Бен загальмував на перехресті. Він побачив далі на пагорбі будинок Нортонів, оброслий високою, пожовклою травою спереду і ззаду, де стояв цегляний мангал Білла Нортона. Кілька вікон були розбиті. Далі вулицею він зупинився біля бордюру і поглянув у парк. Воєнний меморіал головував над джунглевими чагарями кущів і трави. Дитячий басейн був задушений літніми водоростями. Зелена фарба на лавах полущилася і облізала. Ланцюги гойдалок поіржавіли і гойдання на них, либонь, видавало б такі верескливі звуки, що зіпсували б усю радість. Дитяча гірка повалилася і лежала з розчепіреними, закоцюблими ногами, як мертва антилопа. А один куток пісочниці посідала, безвільною рукою гладячи траву, забута якоюсь дитиною лялька Лахмітяний Енді [304] Raggedy Andy — письменник і художник Джонні Груелл (1880–1938) пошив для своєї дочки у 1915 р. ганчір’яну ляльку, яку назвав Лахмітяна Енн, про пригоди якої він у 1918 р. видав першу з серії численних дитячих книжок і одночасно розпочав комерційний випуск відповідної ляльки. У 1920 р. до Енн додався братик Лахмітяний Енді. Про Енн з Енді знято кілька мультфільмів, у 2007 р. їх занесено до «Національної зали славетних іграшок» США. . Здавалося, опуклі ґудзики очей Енді віддзеркалюють якісь чорні, бездушні жахи, яких він надивився протягом свого довгого сидіння в пісочниці. Мабуть, таки надивився.

Бен підвів погляд вгору і побачив Дім Марстена, з так само зачиненими віконницями, він дивився вниз, на місто, зі старечою зловтішністю. Безпечний зараз, але після темряви…

Дощі мусили б змити ті опрісноки, якими його був запечатав отець Каллаген. Дім знову, за бажання, міг стати їхнім храмом, темним маяком, що спозирає це відцуране й смертенне місто. Чи збираються вони там? — загадався Бен. Чи блукають, бліді, його поночілими коридорами і влаштовують ігрища, виворотні літургії Творцю свого Творця?

Він відвів погляд, похололий.

Марк роздивлявся на будинки. У більшості штори були затулені; в інших неприкриті вікна дивилися у порожні кімнати. «Ці гірші за ті, пристойно прикриті,— подумав Бен. — Здається, вони немов дивляться на нас, денних непроханих гостей, беззмістовними очима недоумків».

— Вони в тих будинках, — твердо проказав Марк. — Саме зараз у всіх тих будинках. За шторами. У ліжках, і в шафах, і в підвалах. Під підлогами. Ховаються.

— Заспокойся, — сказав Бен.

Місто залишилося позаду. Бен завернув на Брукс-роуд, і вони проїхали повз Дім Марстена — його віконниці так і були обвислими, його моріжок — безладна плутанка відь­миної трави по коліна та золотушника.

Марк показав рукою, і Бен подивився. Там була стежка, протоптана у траві, протоптана до білого. Вона пролягла крізь моріжок від дороги до ґанку. А потім дім опинився позаду них, і Бен відчув, як йому попускає тиск у грудях. Вони подивились у лице найгіршому, і воно залишилось позаду.

Проїхавши далі по Бернс-роуд, неподалік від цвинтаря Злагідний Пагорб, Бен зупинив машину і вони вийшли. Вирушили разом у ліс. Підлісок під їхніми підошвами брутально, сухо хрускав. Чувся різкий запах джину від ягід ялівцю і звуки пізніх цикад. Вони вийшли на маленьку, горбкувату прогалину, яка дивилася вниз на просіку в лісі, де в прохолодній вітряності цього дня мерехтіла лінія електропередачі Енергокомпанії Центрального Мейну. Деякі з дерев уже почали красуватися кольорами.

— Старожили кажуть, отут те почалося, — промовив Бен. — Тоді, у 1951-му. Вітер дув із заходу. Гадають, мабуть, якийсь парубок недбало кинув сигарету. Одна маленька сигарета. Зайнялося, пішло через Мочарі, і ніхто не міг того зупинити.