Стивен Кинг - Якщо кров тече

«Ох, не знаю. Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».

Дасті Білодо потрапив до поганого списку містера Герріґена, і Кенні Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я відмовився вичищати його всрані чоботи. Тільки в містера Герріґена уже не було поганого списку. Я повторював собі це раз за разом. У мертвих не буває поганих списків. Звісно, телефони, які три місяці не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записані повідомлення (або приймати їх)… але телефон містера Герріґена працював , і я чув його іржавий старечий голос. Тож я відчував провину, але також і полегшення. Кенні Янко вже ніколи до мене не чіплятиметься. Він з’їхав з моєї дороги.

Пізніше того ж дня, під час мого вікна в розкладі, міс Гарґенсен увійшла до спортзалу, де я кидав м’яча в кільце, і вивела мене в коридор.

— Ти сьогодні на уроці сидів похнюплений, — сказала вона.

— Та ні.

— А таки так, і я знаю чому, але зараз скажу тобі дещо. Діти твого віку мають Птолемеїв погляд на все­світ. Я достатньо молода, щоб пам’ятати.

— Не знаю, про що…

— Птолемей був римський математик і астролог, котрий вірив, що Земля є непорушним у просторі цент­ром всесвіту, а все інше обертається навколо неї. Діти вважають, що цілий світ обертається навколо них . Оте почуття власної центральності зазвичай згасає десь у двадцять із чимось років, але тобі до цього ще далеченько.

Вона нахилилася близько до мене — дуже серйозна, з найпрекраснішими зеленими очима у світі. І з парфумом, від запаху якого мені трохи паморочилося в голові.

— Я бачу, що ти не встигаєш за думкою, тож дозволь відкинути метафору. Якщо тобі здається, що ти якось причетний до смерті малого Янко, то забудь. Ти не причетний. Я бачила його справу, він був хлопець із серйозними проблемами. Проблеми вдома, проблеми в школі, психологічні проблеми. Я не знаю, що сталось, і не хочу знати, але бачу в цьому і світлий бік.

— Який? — спитав я. — Те, що він уже не може мене відлупцювати?

Вона засміялася, показавши зуби, такі ж гарні, як і все решта.

— Це знову Птолемеєва точка зору. Ні, Крейґу, світлий бік полягає в тому, що він був надто молодий, щоб отримати права. Якби йому можна було водити машину, він міг забрати з собою ще кількох дітей. А тепер іди собі до спортзалу й позакидай м’ячі.

Я рушив, але вона вхопила мене за руку. Минуло одинадцять років, а я досі пам’ятаю розряд, який тоді відчув.

— Крейґу, я б ніколи не змогла радіти смерті дитини, навіть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радіти, що не ти на його місці.

Раптом мені захотілось усе їй розказати, і це навіть могло статися, але якраз тоді пролунав дзвінок, двері класів відчинились і коридор сповнився гамірливими дітьми. Міс Гарґенсен пішла у своїх справах, а я — у своїх.

***

Того вечора я ввімкнув телефон і спершу просто дивився на нього, збираючись на силі. Міс Гарґенсен уранці говорила дуже логічно, але міс Гарґенсен не знала, що телефон містера Герріґена неможливим чином і досі працює. У мене не було нагоди розповісти їй про це, і я вважав (як виявилося, помилково), що вже ніколи не розкажу.

«Цього разу не спрацює, — сказав я собі. — У ньому лишився заряд на один останній ривок, і все. Наче лампа яскраво спалахує перед тим, як перегоріти».

Я вибрав його контакт зі списку й очікував — якщо чесно, сподівався — почути тишу або повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Але гудки йшли, і трохи згодом у моєму вусі знову з’явився містер Герріґен. «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним»

— Містере Герріґен, це Крейґ.

Я почувався по-дурному, говорячи до мерця, та ще й такого, у якого на цей час уже мала з’явитися цвіль на щоках (розумієте, я трохи почитав про це). Водночас не бачив тут нічого дурного. Відчував страх, як людина, що ступає по проклятій землі.

— Послухайте… — Я облизав губи. — Ви ж не причетні до смерті Кенні Янко, га? Але якщо так, то… гм… стукніть по стіні.

Я урвав дзвінок.

Чекав стуку.

Не дочекався.

Наступного ранку я мав повідомлення від користувача корольпірат1 . Усього шість літер: «а а а. К К х».

Жодного сенсу.

Я перелякався на смерть.

***

Тієї осені я багато думав про Кенні Янко (тоді основ­ною версією була історія про те, як він випав із другого поверху свого будинку, коли намагався тихцем вислизнути гуляти посеред ночі). А ще більше думав про містера Герріґена і його телефон, про котрий на той час жалкував, що не викинув його у води озера Касл. Мене заворожило, розумієте? Як заворожують ті дивні почуття, які ми всі колись маємо. Заборонені почуття. Декілька разів я майже подзвонив містеру Герріґену, але так і не зібрався — принаймні тоді. Колись його голос здавався мені заспокійливим, голосом досвіду й успіху, можна сказати — голосом діда, якого я ніколи не мав. Але тепер я не пам’ятав той голос таким, яким він був у сонячні дні, коли він говорив про Чарльза Дікенса, Френка Норріса чи Девіда Герберта Лоуренса або про те, як інтернет схожий на дірявий водогін. Зараз мені пригадувався лише шкребучий, схожий на звук майже стертого наждаку голос старого, який обіцяв передзвонити мені, якщо це здасться йому доречним. І я думав про нього в тій труні. У похоронному бюро «Хей і Пібоді» йому, безперечно, посклеювали повіки, але скільки той клей протримається? Чи лежить він зараз із розплющеними очима? Чи вдивляється в темряву гнилими очницями?