Стивен Кинг - Якщо кров тече

Ось що крутилося у мене в голові.

За тиждень до Різдва преподобний Муні попросив мене зайти до ризниці, щоб ми «побалакали». Балакав здебільшого він. Мій батько тривожиться за мене, сказав преподобний. Я худну, мої оцінки зіпсувалися. Чи не хочу я йому що-небудь розповісти? Я подумав і вирішив, що, може, й так. Не все, але частину.

— Якщо я дещо розповім, це може лишитися між нами?

— Якщо йтиметься не про заподіяння шкоди самому собі або злочин — серйозний злочин, — то так. Я не католицький священник, і це не католицька сповідальня, але більшість людей віри добре вміють зберігати таємниці.

Тож я розповів йому, що був побився з одним хлопцем зі школи, старшим парубком на ім’я Кенні Янко, і той мене добряче відлупцював. Я сказав, що ніколи не бажав Кенні смерті й точно не молився за неї, але він таки помер, майже одразу після нашої бійки, і я не міг перестати про це думати. Я переказав йому слова міс Гарґенсен про те, як діти вважають, що все на світі має до них стосунок, і про те, що це насправді не так. Я сказав, що це трохи допомогло, але все одно думав, ніби міг зіграти якусь роль у смерті Кенні.

Преподобний усміхнувся.

— Твоя вчителька має рацію, Крейґу. Я до восьмирічного віку уникав наступати на тріщини в тротуарі, щоб неминуче не зламати материну спину.

— Серйозно?

— Так. — Він схилився вперед. Його усмішка зник­ла. — Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згоден?

— Аякже.

— Отець Інґерсол з церкви Святої Анни в Ґейтс-Фолз — мій хороший друг. До тієї церкви ходить родина Янко. Він сказав мені, що їхній малий вчинив самогубство.

Мабуть, я роззявив рота. Самогубство було серед чуток, що клубочилися в школі наступного після смерті Кенні тижня, але ніхто в це не вірив. Я б і сам сказав, що думка про те, щоб убити себе, ніколи не проскакувала в голові того задирливого сучого сина.

Преподобний Муні досі схилявся вперед. Він узяв мою руку в обидві свої.

— Крейґу, ти ж не думаєш, що той хлопець пішов додому, подумав собі: «Божечки, я побив молодшого й меншого за мене пацана — піду ж уб’ю себе тепер»?

— Мабуть, ні, — сказав я і видихнув так, ніби утримував повітря два місяці. — Коли ви так усе описали, то навряд. Як він це зробив?

— Я не питав і не сказав би тобі, навіть якби Пет Інґерсол мені розповів. Ти мусиш відпустити ці думки, Крейґу. У хлопця були проблеми. Його потреба побити тебе була лиш одним симптомом тих проблем. Ти до цього не причетний.

— А якщо я відчув полегшу? Бо мені, знаєте, не треба через нього хвилюватися?

— Я б сказав, це говорить про те, що ти людина.

— Дякую.

— Ти краще почуваєшся?

— Так.

І то була правда.

***

Незадовго до кінця навчального року міс Гарґенсен стояла перед нашим класом на уроці природознавства й широко всміхалася.

— Ви, народ, певно, думали, що здихаєтеся мене через два тижні, але маю для вас погані новини. Містер де Лессепс, учитель біології в старшій школі, йде на пенсію, і мене запросили замістити його. Можна сказати, що я випускаюся з середньої школи до старшої.

Кілька учнів театрально застогнали, але більшість аплодували цій новині, і ніхто не плескав долонями гучніше за мене. Моєму підлітковому розуму здавалося, що це наче доля. І певним чином так і було.

***

Я також закінчив середню школу й перейшов до дев’я­того класу, в школу старшу. Саме там я познайомився з Майком Уберротом, відомим тоді — як і тепер у його поточній кар’єрі другого кетчера бейсбольної команди «Балтимор Оріолз» — під прізвиськом Убер.

Спортсмени й більш заклопотані навчанням школярі не дуже зналися між собою (як я розумію, це так у більшості старших шкіл, бо спортсмени воліють триматися кастою), і якби не вистава «Миш’як і старе мереживо», я сумніваюся, що ми колись могли б затоваришувати. Убер був у старшій школі третій рік, а я був низькородним перваком, що робило нашу дружбу ще менш імовірною, але ми таки здружилися і лишаємося друзями досі, хоч тепер я бачу його набагато рідше.

У багатьох старших школах вистави влаштовують силами випускного класу, але не в Ґейтс-Фолз. У нас було дві вистави на рік, і хоч їх ставив драматичний гурток, на проби могли приходити всі учні. Я знав сюжет, бо однієї дощової неділі бачив кіноверсію. Вона мені сподобалася, тож я пішов на проби. Дівчина Майка ходила до драматичного гуртка, вона вмовила його спробувати, і врешті йому дісталася роль схильного до вбивств Джонатана Брюстера. Мене взяли на роль його метушливого поплічника, доктора Ейнштейна. У фільмі цю роль грав Пітер Лорре, і я щосили намагався говорити як він, єхидно приказуючи «Так-так!» перед кожною реплікою. Імітація була не дуже вдала, але скажу вам, що народ ковтав і просив добавки. Пуб­ліка в малих містечках, ви розумієте.