Джо Аберкромби: Прекрасний негідник

Пролунав різкий тріск; це Глокта поцілив плазом меча останньому противнику в обличчя і той схопившись рукою за щоку, зойкаючи від болю, подався назад на нетвердих ногах.

-- Це все на що ви здатні? – Глокта зробив крок вперед і дав одному з них, що власне намагався встати, дзвінкого копняка в сраку, зваливши його обличчям в пилюку під радісний сміх глядачів. Глокта упивався оплесками натовпу, як якась паразитична квітка в джунглях, що всмоктує соки свого хазяїна; він кланявся, посміхався, посилав повітряні поцілунки, а Ревс плескав так, що в нього заболіли долоні.

Ну й негідник цей полковник Глокта. Прекрасний негідник.

Поки трійця його спаринг-партнерів, накульгуючи, залишала огороджене місце, вкриті ранами, що невдовзі заживуть і ганьбою, що супроводжуватиме їх аж до могили, Глокта перегнувся через огорожу, за якою зібралися дами. Особливу увагу він приділив леді Веттерлант – молодій, заможній, красивій, може дещо занадто напудреній і не дивлячись на спеку, одягненій за останньою модою. Недавно одруженій, але її старого чоловіка затримали в Адуї справи Відкритої Ради. Пліткували, що він задовольняв її фінансові потреби, хоча жінки його не дуже цікавили.

Зате полковник Глокта славився своїм інтересом до жінок.

-- Можна позичити Вашу хустинку? – запитав він.

Ревс зауважив особливу манеру з якою він звертався до жінки, що цікавила його. Легенька хрипота в голосі. Підходив трішечки ближче ніж годилося. Повністю зосереджувався на ній; його погляд наче приклеювався до неї. Не варто й згадувати, що як тільки він отримував те, що хотів від підкорених жінок, ті могли хоч у вогонь скочити, але й це не змусило б його ще раз поглянути в їхній бік.

Не дивлячись на це, нові об’єкти його прихильності із шкіри пнулися, нездатні встояти перед спокусою стати тією єдиною, яка змінить тренд, , тільки щоб обгоріти в полум’ї скандалу, немов міль, що неспокійно кружляє навколо свічки.

Леді Веттерлант підняла ретельно вищипану брову.

-- Чом би і ні, полковнику? – Вона потягнулася за хустинкою, захованою в корсеті. – Я…

В неї та служниць перехопило подих, коли Глокта, затупленим кінчиком меча, блискавично висмикнув хустинку з її плаття. Серпанкова тканина, як у фокусника, м’яко пропливла в повітрі прямо йому в руку.

Одна з дам хрипло кашлянула. Інша затріпотіла віями. Леді Веттерлант завмерла з широко відкритими очима, розімкнутими вустами, рукою на півдорозі до грудей. Напевно, вони задумалися, чи полковник зміг би з такою ж легкістю розстібнути гаплики на її корсеті, будь на це його воля.

Ревс не мав жодного сумніву, що зміг би.

-- Щиро дякую, -- сказав Глокта, прикладаючи хусточку до чола.

-- Можете залишити її собі, -- пробурмотіла леді Веттерлант , дещо хриплим голосом. – Як подарунок.

Глокта посміхнувся і засунув хустинку під сорочку так, що виднівся кінчик пурпурної тканини.

-- Я носитиму її біля серця.

Ревс пирхнув. Якого серця?

Глокта понизив голос, хоча всі присутні надалі чудово його чули.

-- Може пізніше я її поверну?

-- Як тільки у Вас знайдеться хвилька, -- прошепотіла вона, а Ревс знову почав ламати собі голову, що такого диявольськи привабливого є в речах, які явно дуже, дуже погані для тебе.

Глокта вже повернувся до глядачів, розкинувши широко руки так, наче хотів взяти всіх у міцні, домінуючі, байдужі обійми.

-- Невже серед вас, незграбні пси, немає нікого здатного запевнити нашим гостям кращої вистави?

Ревс відчув як серце забилося в грудях, коли погляд Глокти зупинився на ньому.

-- Ревс, може ти?

Почувся сміх і Ревс приєднався до нього, регочучи найголосніше зі всіх.

-- Ой, навряд чи! – пропищав він. – Не хочеться Вас осоромити!

Він відразу ж зрозумів, що зайшов задалеко. Ліве око Глокти легенько засіпалося.

-- Мені соромно знаходитися з тобою в одній кімнаті. Ти ж солдат, вірно? Як ти в біса розтовстів на цьому паскудному їдлі?

Знову сміх; Ревс гарячково ковтнув слину, зобразивши на обличчі посмішку і відчуваючи, як по спині під мундиром тече піт.

-- Ну, сер, просто я завжди був жирним. Навіть в дитинстві, -- його слова злітали з губ в раптовій тиші і приречено падали наче жертви в масові могили. – Дуже… жирним. Неймовірно жирним. Я дуже жирний, -- він кашлянув, ладний крізь землю провалитися.

Глокта відвів погляд від нього, в пошуках достойнішого противника. Його обличчя проясніло.

-- Лейтенант Вест! – покликав він, ефектно вимахуючи своїм тренувальним мечем. – Може Ви?