Аристотель - Нікомахова етика

Присутність же при успіхах друзів означає проведений із задоволенням час і усвідомлення того, що друзі отримують задоволення від наших власних благ. [15] Тому, напевно, і вважається, що при успіхах слід привітно кликати до себе друзів (адже бути благодійним прекрасно), а при нещастях - баритися з цим. Дійсно, свої нещастя передавати іншому слід якомога менше, звідки й приказка: "Досить, що я нещасний"(39). Закликати до себе друзів передовсім треба тоді, коли їм випадає, трохи обтяживши себе, надати нам велику допомогу.

(39) Джерело цитування достеменно невідоме.

[20] А приходити, навпаки, пристойно, мабуть, до того, у кого невдачі, без заклику і ревно (другові ж бо властиво робити добро, і насамперед тим, хто відчуває потребу, притому тоді, коли на нього не розраховували: у цьому для обох більше прекрасного і задоволення); і в разі успіху сприяти слід ревно (бо й тоді є потреба у друзях), а в прийнятті благодіянь - виявляти [25] неквапливість (σχολαίως): негарно ж бо запопадливо приймати допомогу.

Прославитися ж неприємним (δόξαν αηδίας) за те, що відхиляєш [допомогу], очевидно, слід остерігатися - іноді ж бо й таке буває.

Таким чином, присутність друзів у всіх випадках (εν απασιν) заслуговує, очевидно, обрання (αιρετή).

12(XII). Чи ж не правда, подібно до того як споглядання (το όράν) коханого є для закоханих наймилішим [30] і вони надають перевагу цьому почуттю перед усім іншим, тому що кохання існує й виникає насамперед завдяки ньому, так і для друзів найбільш бажаним є жити спільно? Адже дружба - це спільність (ή κοινωνία), і, як ставляться до себе самого, так і до друга; а оскільки почуття власного буття (περί αυτόν ή αισθησίς) заслуговує обрання, то й почуття буття [35] друга (περί τον φίλο ν)-також; тим часом діяльний вияв (ή ενέργεια) цього [почуття] виникає при житті спільно, 1172атак що друзі, звичайно, тягнуться до нього. І чим би не було для кожної окремої людини буття, і задля чого б вона не обирала життя (το ζην), живучи, вона хоче провести час з друзями. Ось чому одні бенкетують разом, інші грають у кості, треті займаються гімнастикою, полюванням [5] або філософією: кожний проводить свої дні з друзями саме в тих заняттях, які він любить понад усе в житті, тому що, бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому й мислять собі життя спільно.

Таким чином, у поганих дружба псується (адже, хиткі [в своїх устоях], вони зв'язуються з поганими і стають зіпсованими, [10] уподібнюючись один одному); а дружба добрих навіть зростає від спілкування, адже прийнято вважати, що такі друзі стають кращими завдяки впливу один на одного і виправленню один одного; вони, звичайно, запозичують один в одного те, що їм подобається, звідки вислів: "Від добрих добро"(40).

(40) Див. цитату з Феогніда, наведену вище, в прим. 34 даної книги.

Отже, нехай про дружбу буде сказано стільки. Услід же за цим можна розказати про задоволення.

КНИГА ДЕСЯТА

1(І). Після цього належить так само розказати про задоволення (περί ηδονής). Вважається ж бо, що воно особливо тісно [20] з'єдналося з нашим родом, а тому й дітей виховують, направляючи їх задоволенням і стражданням; та й для доброчесності вдачі (προς την του ήθους όρετήν) найважливішим вважається насолоджуватися (το χοάρειν), чим слід, і ненавидіти, що слід. Це розповсюджується на все життя, маючи вплив і значення як для доброчесності, так і для щасливого [25] життя, бо задоволення люди обирають, а страждань уникають. Обговорення таких питань, очевидно, найменше личить пропустити, тим паче що про це багато сперечаються.

Дійсно, одні визначають задоволення як властиве благо (τάγαθον), інші ж, навпаки, як щось виключно погане (κομιδή φαυλον), причому з цих останніх одні, очевидно, переконані, що так і є, а інші думають, що для нашого життя краще [30] показувати задоволення як одну з поганих справ, навіть якщо це й не так: адже більшість схильна до задоволень і є їхніми рабами, а тому належить вести в протилежний бік: так, начебто, удасться прийти до середини.

Боюся, однак, що таке міркування невірне (ου καλώς). Адже розмірковування стосовно пристрастей і [35] вчинків вселяють менше довір'я, ніж [самі] справи. Коли ж вони ще й не узгоджуються з тим, що люди бачать, тоді, зневажувані, вони гублять і те, що 1172bв них є істинного: якщо засуджуючий задоволення колись виявить до них потяг, то здається, що й він схиляється до них, тому що таким [привабливим] уявляється людям усяке задоволення, а розмежовувати [привабливе і благо] більшості не властиво. Ось чому істинні судження, очевидно, [5] найкорисніші не тільки для знання (προς το ε'ΐδέναί), але й для життя: ідучи тим же шляхом, що й самі справи, вони вселяють довір'я і тому спонукають розуміючих (τους συνιέντας) жити по них (κατ' αυτούς).