Аристотель - Нікомахова етика

(18) Спарта ще з архаїчної доби мала славу найпотужнішого у військовому відношенні грецького поліса і очолювала Пелопоннеський союз. Зважаючи на все це, а також на своєрідність спартанського політичного устрою, який користувався симпатією в мислячих традиціоналістськи особистостей, військового союзу зі Спартою шукали на випадок скрутних зовнішньо-, та навіть внутрішньополітичних обставин усі поліси Балканської Греції.

(19) Під час внутрішньої смути громадяни Мітілени обрали в 620 р. до Р.Х. Піттака айсюмнетом (букв, "той, що пам'ятає про справедливість"), тобто главою поліса з надзвичайними повноваженнями для громадянського примирення, видання законів та реформування самого політичного устрою. Після чотирнадцяти років правління Піттак залишив свою посаду, хоча мітіленці й бажали, щоб він продовжив начальствувати. У даному випадку, однодумності вже не було, оскільки принаймні один громадянин був проти продовження повноважень Піттака - сам Піттак.

(20) Брати Етеокл і Полінік.

(21) Трагедія Евріпіда. Сюжет, про який йдеться тут, див.: Eur. Phoen. 558.

Однодумність виявляється, таким чином, державною дружбою (πολιτική φιλία), і саме в такому значенні про неї говорять: адже вона стосується речей потрібних і таких, що зачіпають увесь спосіб життя.

Така однодумність (ή ομόνοια) існує [5] поміж добрих людей, бо вони перебувають у згоді (ομονοοΰσΐ) як самі з собою, так і один з одним, [стоячи], так би мовити, на одному і тому ж (адже у таких людей бажання постійні і не спрямовуються, як Евріп(22), то в один, то в інший бік), та й бажають вони справедливого й потрібного, і прагнуть до цього спільно.

Погані ж, у свою чергу, не можуть думати однаково, [10] хіба тільки в дуже малій мірі, так само як друзями вони можуть бути [в дуже малій мірі], тому що у вигідних справах вони прагнуть до якомога більшого (πλεονεξίας εφιεμένους), а в трудах і суспільних повинностях - до якомога меншого (ελλείποντας); а бажаючи цього для самого себе, кожний стежить за навколишніми і заважає їм, бо, якщо вони не стережуться, загальна справа (το KOIVOV) гине. Так у них починаються смути (στασιάζείν): один одного [15] вони робити справедливе примушують, а самі не бажають.

7(VII). Вважається, що благодійники більше відчувають дружбу до облагодіяних, ніж облагодіяні - до благодійників, і це, як противне розуму (παρά λόγον γινόμενον), викликає запитання. Майже всім (τοις πλε'ιστοις) при цьому [20] здається, що одні - боржники (о'і μεν όφείλουσι), а інші - позикодавці (ο'ι δε δανείσαντες), і, значить, подібно до того як при позиках боржники бажають, щоб не було тих, кому вони винні, а позикодавці навіть турбуються про безпеку боржників, - подібно до цього і благодійники бажають, щоб облагодіяні були [у безпеці], оскільки сподіваються згодом отримати від них подяку, [25] для облагодіяних же віддяка (το άνταποδοΰναί) не є предметом турботи. Епіхарм сказав би, напевно, що вони так кажуть, "дивлячись з підлої сторони"(23), однак на людську [природу] це схоже, бо в більшості людей коротка пам'ять і отримувати благодіяння їх тягне більше, ніж виявляти його.

(22) О εΰριπος - морська протока взагалі, і особливо - протока, що відділяє Евбею від Балканського узбережжя.

(23) Epich. Fr. 146 (Kaibel). Епіхарм (550-460 pp. до Р.Х.) винайшов, за античного традицією, комедію в Сіракузах. Його п'єси славилися сентенціями, через що пізніше Епіхарма зарахували до числа філософів і послідовників Піфагора. Так, Ямвліх розповідає, що Епіхарм прибув до Сіракуз і через тиранію Гієрона утримався від відкритого філософствування, але, переклавши погляди піфагорійців на вірші, обнародував вчення Піфагора таємно і в жартівливій формі (iamb. V. Pyth. 266).

Можна було б, однак, подумати, що причина (το αίτιον) більш природна і не має нічого спільного з тією, яка рухає [30] позикодавцем. Дійсно, у позикодавця немає почуття дружньої приязні, але [тільки] бажання, щоб [боржник] був у безпеці задля отримання [з нього боргу]; ті ж, що зробили добру справу (ο'ι δ' ευ πεποιηκότες), навпаки, почувають дружбу і любов (φιλοΰσι και αγαπώσι) до тих, для кого це зробили, навіть якщо ті ні тепер не приносять їм користі, ні в майбутньому не принесуть. Саме так буває й у майстрів (επί των τεχνιτών): кожний ж бо любить [35] власний витвір (τ6 ο'ΐκεΐον έργον) більше, ніж цей витвір, оживши, полюбив би його; 1168аі насамперед так буває з поетами, тому що вони обожнюють (ύπεραγαπώσι) власні твори, немов би своїх дітей.

Ось такому-то й подібні [почуття] благодійників: адже отримане іншим благодіяння і є їхнім витвором, а його люблять більше, ніж [5] витвір свого творця. Причина в тому, що для всіх буття (το είναι) - це предмет вибору і приязні (α'ίρετόν καΐ φιλητόν), а буттю ми причетні (έσμέν) в діяльності (тобто живучи і здійснюючи вчинки), і з точки зору діяльності (ενεργεία) творець (Ь ποιήσας) - це певною мірою його витвір (το έργον εστί πως), так що люблять свій витвір по тій же причині, що й своє буття. І це природно, бо що людина є в можливості (δυνάμει), те її витвір робить явним (μηνύει) через діяльність (ενεργεία).