Агата Крісті - Знахідка у бібліотеці

Молодик вражено звів на нього очі.

— Спершу моє професійне ім’я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.

— А справжнє ім’я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.

— Справжнє моє ім’я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.

«Так он звідки така грація!» — промайнуло в сера Генрі.

— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.

Обличчя в сера Генрі проясніло.

— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.

— Звідки ж вам було знати… — В голосі Раймонда чулася гіркота.

— Не пощастило… е-е… і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.

— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім’ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.

Єдине, що я вмів по-справжньому, — це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів’єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник — справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну — підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів — тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… — Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.

— Я дуже радий цій розмові, — сказав сер Генрі. — Мені весь час хотілося з вами поговорити.

— Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.

— Дівчина вам подобалася? — поцікавилась міс Марші.

— Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. — Говорив він якось байдуже, недбало.

— Отже, ви нікого не підозрюєте? — спитав сер Генрі.

— На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.

— Двоє людей мають мотив, — заперечила міс Марпл. Сер Генрі гостро глянув на неї.

— Справді? — здивувався Раймонд.

Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:

— Її смерть дасть, мабуть, п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.

— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!

Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:

— Боюсь, ви ідеаліст.

— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.

— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.

— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.

Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:

— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?

— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.