Агата Крісті - Знахідка у бібліотеці

— О котрій це було, містере Бартлетт?

— Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.

— Ви з нею танцювали?

— Так, по суті… Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?… Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом. Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій — не знаю.

— Бог із ним, з часом. Ми це ще з’ясуємо. Розкажіть про все, що там було.

— Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.

— Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.

Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:

— Так… е-е… ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата… ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути… Так було й цього разу. Нічого не поробиш.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Коли вона підіймалася нагору.

— Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може… якесь побачення? Бартлетт замотав головою.

— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.

— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?

Джордж Барглетт розмірковував. Потім похитав головою.

— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.

— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.

— Я?

— Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас? Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:

— Постривайте. Що ж я робив?..

— Ми чекаємо вашої відповіді.

— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.

— Ви пішли в бар і там випили?

— Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.

— За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину?

— Ну, я випив, знаєте. І… я думав. Щ слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:

— Про що ж ви думали?

— Хіба я пам’ятаю? Про все, — непевно відповів Бартлетт.

— У вас є машина, містере Бартлетт?

- Є.

— Де вона стояла — в готельному гаражі?

— Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.

— То, може, ви й катались?

— Ні, ні, не катався. Присягаюсь!

— Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись?

— Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався!

— Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, — з притиском повторив полковник Мелчетт.

Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.

— Недоумок якийсь, — кинув полковник Мелчетт. — Чи ви так не вважаєте?

— Ох і копати ж нам іще! — похитав головою Гарпер.

8

Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора — двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.

Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині — сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося. Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний. Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.

Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев’яти і відразу завів жваву розмову.

— Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь?

Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро: