Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.

Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -

ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй

долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно...

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в

інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.

...Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п'ятьма, десятьма,

двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не

надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки

«дуже давно» - це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!

«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на

власному обличчі. Решта - дим... У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість

розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.

Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я

спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.

Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими

серйозними відкриттями криються інші - майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття

починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.

...Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла

семирічного віку. Йти було далеко - спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під

променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути

принцесами, у чотирнадцять - воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в

тридцять - від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто

семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій...

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь,

вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало

в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж

поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на

сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка

встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до

звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» - коли приходила, та: «Дякую!» - коли карафа

наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько...

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що

років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само

приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона

вже зараз мала вигляд стомленої.

Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи,

даючи їй можливість поспати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася - мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла

спати так довго.

- Ти де? - дзвінко скрикнула вона. Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і

сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.

Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти - добрий, -

сказала вона. - Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча... Відтоді ми

почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти - тут?».

Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по

чагарниках та кам'яних брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.

Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа

дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Звичайна