Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я

була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше

від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я

думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я

знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку,

видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати

слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого

ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але

квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...

У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в

гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після

цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки».

Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз -

тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання

мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила

на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика -

не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що

оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло

тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво... Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету.

Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для

господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за

безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим

подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті

вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:

-- І ви все це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб?

Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим більше - вигуки в спину. Але

приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і

насмішкувато дивився в мій бік.

Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно

відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки

роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться

віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім - зі співчуттям. І від

цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.

- Чи можу я чимось вам допомогти?

Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник.

Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це - мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і

скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і

раптом сказав:

- А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як

я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи

інакше, але я почула саме так: «Дитинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плакала

ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а

потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті.

Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі,

раритетні килими й посуд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за

батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві