Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- А ви стратег!

- Мене зараз знудить, - відповідає Макс. - Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.

- Дора вкинула. Я бачила, - сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. - І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу….

Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.

- Тисяча гривень, - телеграфно доповідає Юлія Скачко. - Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…

Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає - у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.

- А Дора… Чому Дора не вдягнена?

- Не знаю, - знизує плечима Скачко. - Певно, ковдри не вистачило…

Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.

Дора зареклася Ромка кликати - то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний - СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.

Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі - самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань - цілий світ.

- Тридцять дев’ять? - ворушаться Максові вуста.

- Сорок, - відповідає Ганна Іванівна. - Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.

“Ні…” - хитає голівкою Дора. Нетреба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх - ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше - їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

- Ненавиджу! - читає Дора.

- За що? - кричать її очі.

- Ми поговоримо про це!

- Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

- Ти взялася вчити? Мене?!

- А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

Дора опускає очі - досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці - коли ж усе це скінчиться?! - і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець - патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.

- Змерзла?

Дора киває - так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

- Зігрію…

Отак? Щоки палають - хіба так можна?

Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

- Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

“Так ти Сердюкова лялька?” - читає Дора у хлопцевих очах.

“А хтозна…” - думає.

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток - крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі - тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

- Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами - говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. “Відпусти мене!” - пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем “Преса”. “А! То тільки тому, що він мені на Ром- ка скинувся!” - бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

- Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?