Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Смачно?

Макс дивиться у чашку.

- Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.

- Ой, я тебе прошу! - відмахується пані Женя. - Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? “Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!”

Макс полотніє.

- Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому (3 вам із татом не перевірити здоров’я…

- Ти - наші ліки, - не втримується, штрикає пані Женя. - Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.

Замовкає, раптом змахує сльозу.

- Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…

- Мамо, мамо… - підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. - Закінчив! їй-богу! Ти ж знаєш - я ніколи не брешу.

- Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! - вражає у серце.

- Прошу.,.

- .. .Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!

- Матусю…

- …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…

- Геть не проти!

- На хвойді отій? - пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: - Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.

- Нані?

- Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.

- Нані? - повторює тоскно. - Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?.. Так. Варто познайомитися ближче.

Пані Женя звеселяється на очах.

- Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлуєтьея, - які знайомства?!

- Слушно, - Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю - роками настоювалася.

- Куди ти, синочку? Казав, залишишся…

- Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, - говорить від дверей, бо ще мить тут - і зірветься.

Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:

- Скажи… Дідо тобі багато залишив?.. Мільярд маєш?

- Маю…

Вискакує на повітря - нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. ГІіт заливає очі. І Макс думає: нащо той ка- дуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…

Біля автівки тупцює вірний Продан.

- Додому!

А вдома - пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні - гола. Обмоталася вологим простирадлом.

- Помираю від спеки, Максе…

Макс сідає край ліжка.

- Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… - говорить глухо.

Дівчина завмирає. Довге русяве волосся - чорною тінню на обличчя.

- Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.

Скачко всміхається тоскно.

- Мамин синочок?

- Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз…-бурмотить дурне. - Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…

Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні - нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить - перетинає вітальню, суне далі.

- Паскудство, - підхоплюється. Біжить слідом.

- Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.

- Куди? - ніяк не втямить Продан.

- На Пушкінську…

- Голу?

- Ти глухий?

Продай біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює,зникає…

Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить - впаде. Виходить з під’їзду - від будинку вже від’їжджає “кубик” Продана. Крізь затемнено скло - нічого не видно. Макс суне до білої “ауді”. Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих “ауді”.

Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно “кубика” Продана. Швидкий.

Макс залишає “ауді” під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір - до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.

“Маячня, маячня… - б’ється. - Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. ! собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я - прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо,затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують”.