Ірена Карпа - irena karpa pica gimala

— Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.

Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.

Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.

— Аскетично тут у тебе, — оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.

— Малувато книжечок, — додала вона.

— То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.

— Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…

— Де це — бібліотека Вернадського?

— У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.

— Ой фак! — схопився раптом Дордже. — Почекай!

Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.

— Фу!

— Не фу, а сім котів! — Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.

— Сім котів і сім тисяч книг… — присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.

— Помнож на два! — долинав голос Дордже. — Хоча він і не веде достеменного реєстру.

— Хто — він?

— А-а… мій сусід. Він поїхав десь — у східну Африку, здається — лишив мені своїх котів і свої книжки. — Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. — Це — (пш-ш-ш-ш) — від книжкових червів.

Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий — пухнастий, чорний — товстий, рудий — безхвостий, смугастий — одноокий, триколірна — охайна, лисий — тремтячий, кавовий — з одним чорним вухом.

— Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв — всіх рятував чи звідкілясь привозив.

— Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер — мене би взяв хоч раз… — Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: — А у мене на них із дитинства алергія — от і ще одна додаткова причина не жити з татом.

— Гм, — сказав Дордже.

— Але нічо — зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива — не гальмую наче.

— Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? — коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.

— Та йди ти! — нарешті второпала Редька.

Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.

— А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?

— Котячий бог.

— Котячий бог?

— Котячий бог. І соціальні служби.

Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.

— Це що, смерть алхіміка? — Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. — Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? — Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.

— Не зовсім. — Дордже пакувався, не дивлячись на картину. — Насправді — тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку — це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…

Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…

— А як він виглядає, той твій пан Коцький? — запитала зненацька вона.