Ірена Карпа - irena karpa pica gimala

— Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

— Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це — вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо — з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати — великого розуму не треба…» — Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

— Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… — наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. — Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

— Шо значить — тобі? — злякалася Редька.

— Га? — наче тільки тепер помітив її Дордже.

— Ти кажеш — «тобі валити». А я тут шо — доставка координат?

— Нє, — засміявся він. — Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, — називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини — але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

— А нашо тобі… на історичну батьківщину? — Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. — Спадщина там світить?

— Може, й спадщина, — посміхнувся він.

— Культурна? — примружила око Редька.

— Культурна й безкультурна, — зітхнув він.

— Але шось ти геть якийсь не жовтик… — вчергове прискіпливо глипнула Редька. — Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

— Хто такий «жовтик»? — поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був — Жовтик — вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

— А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

— Ваш?

— Наш.

— Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

— Куди нам хоч їхати? — ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».

— У гори, — сказав туманно.

— У які такі гори?

— У високії.

Він попросив рахунок.

— Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство — слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.

Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то — електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».

— Слухай… — якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. — Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.

— Половина чого? — здивовано підняв на неї очі Дордже.

— Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.

— І все тобі треба знати? — приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.

— Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

— Гаразд, — знизав плечима він. — Пішли.

— Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять — пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.

Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.

На індійське консульство — хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, — куди ж тоді бігти?) — пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.