Кащенко Феофанович - Про гетьмана Сагайдачного

Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни у козакiв були звичайним дiлом, i, передавши булаву Бородавцi, поїхав у Київ служити Українi тим шляхом, який мав найпевнiшим.

Пiд той саме час кiнчалася будiвля в Києвi на Подолi Братського монастиря i розпочиналася дiяльнiсть при тому монастирi школи. Попередня праця Плетенецького, Борецького й Сагайдачного не загинула даремно, — українське нацiональне життя почало прокидатись, i Сагайдачний взявся з своїми спiвробiтниками до дальнiшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу.

Пiсля смертi православних владикiв — львiвського Балабана (1607 року) та перемиського Копистинського (1610 року) — король Жигмонт давав владицтва тiльки унiатам, i до 1619 року на всю Україну лишився тiльки один владика львiвський — Тисаровський, та й той добув владицтво тiльки через те, що обiцяв королю перейти на унiатство, та не додержав тiєї обiцянки. Зрозумiло, що коли на Українi були тiльки унiатськi владики, то боротися з латинством вже не було кому, i з того почався занепад православного церковного життя.

Прибувши в Київ, Сагайдачний з своїми спiльниками завзявся вiдновити на Українi православну єпархiю, i, почувши, що поуз Київ має вертатися в Туреччину патрiарх Теофан, вiн закликав патрiарха спинитись в Києвi до престольного свята Печерського монастиря i разом з iншими представниками православiя почав просити, щоб патрiарх посвятив для України митрополита i владикiв. Теофан довго не наважувався цього зробити, опасуючись помсти католикiв i короля Жигмонта, i тiльки пiсля того, як Сагайдачний, що хоч i не був пiд той час гетьманом Вiйська Запорозького, а все-таки держав пiд своєю рукою всiх українських городових козакiз, взяв на себе вiдповiдальнiсть за безпеку для патрiарха i обiцяв проводити його до Молдави з повком козакiв, патрiарх згодився задовольнити прохання українцiв i висвятив за осiнь та зиму 1620 року митрополита в Києвi i п’ятьох владикiв на українськi й бiлоруськi кафедри.

Король Жигмонт, прочувши про те посвячення, звелiв всiх нових владикiв захопити i вкинути у в’язницi, та Сагайдачний з козаками не попустив того зробити i переховував всiх владикiв по рiзних монастирях, патрiарха ж Теофана сам з повком у 3 000 козакiв проводив аж до мiста Бушi на молдавському кордонi.

Новi владики, в числi котрих був i Борецький, поки що правили церковнi справи по своїх єпархiях тiльки потай. Сагайдачний же вичiкував такого випадку, коли козаки знову будуть потрiбнi Польщi, щоб домагатись у короля затвердження їх на єпархiях. Обставини скоро справдi почали складатись зручно до того.

Турецький султан, роздратований вкрай новим нападом запорожцiв на Царгород, що вони вчинили вже пiд приводом Бородавки, i нападами полякiв на пiдлеглих йому в тi часи угорцiв, послав на Польщу своє вiйсько i так погромив полякiв бiля Днiстра пiд Цецорою, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив там головою, а польний гетьман дiстався туркам у бранцi.

Пiсля того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищi, бо готового вiйська вона майже зовсiм не мала; для того ж, щоб спорядити нове вiйсько, не мала грошей. Доводилося знову звертатись до козакiв. З цього випадку i хотiв скористуватись Сагайдачний i року 1621-го вирядив на польський сейм посла Лаврентiя Деревинського клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних єпископiв.

Якi кривди терпiли тодi праваславнi, можна собi уявити з тих докорiв, що висловив Деревинський на сеймi польським сенаторам. Вiн казав мiж iншим так:

«Як помножається в коронi польськiй слава божа, за помiччю нововигаданої унiї? Вже по бiльшостi мiст церкви запечатанi, маєтностi церковнi попустошенi, а по монастирях замiсть монахiв худобу замикають. Через те дiти сходять з свiту без хрещення, тiла мертвих вивозяться з мiст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбiв живуть в нечистотi; не сповiдаючись i не причащаючись, з свiту сходять! Невже це не самому Боговi образа? Невже не помститься за це Бог? Перейдемо до iнших кривд та утискiв нечуваних. Чи то не кривда народовi нашому, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi? Хто грецького закону — не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати на локтi й кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Король хоче мати ледве чи не бiльшу половину вiйська од народу руського, а як сей народ буде заступати грудьми сю державу, коли й надалi не буде задоволений в своїх бажаннях та домаганнях? Як ми можемо забезпечити собi спокiй од сусiдiв, коли не маємо спокою помiж себе дома?»