Лу Синь - Щоденник божевільного

Перестаньте безладно думати і спокійно відпочиньте! Коли я відпочину й наберуся ваги, то їм мого м’яса, природно, припаде більше... Але що я з цього матиму? І як я можу «видужати»? Ця зграя прагне до людожерства, але, по-чортячому маскуючись, не наважується прямо приступити до діла. Це розсмішило мене справді до смерти. Я не міг стриматися і вибухнув реготом. Мені стало дуже весело. Я знав, що в цьому сміхові було повно відваги й прямоти. Дід і брат зблідли, приборкані моєю відвагою та прямотою.

Але тому, що я мав відвагу, вони ще більше бажали з’їсти мене, щоб і собі придбати краплю цієї відваги. Переступивши поріг і відійшовши недалеко від дверей, дід прошепотів моєму старшому братові: «їжмо негайно!» Брат схвально кивнув головою. Отже, і ти, брате, також з ними! Це відкриття, хоч і здавалося неочікуваним, уже існувало в моїй думці перед цим. Мій брат приєднався до зграї, що хоче мене зжерти!

Мій старший брат — людоїд!

А я — молодший брат людоїда!

Навіть коли мене з’їдять, я залишуся молодшим братом людоїда!...

V

Останніми днями, відступаючи дещо від своїх попередніх думок, я гадав: навіть якщо той дід і не був передягненим катом, а був справжнім лікарем, все одно він залишається людоїдом. У книзі «Медичні коріння й зілля», яку написав основополож­ ник фармакології Лі Ши-чжень (* відомий фармацевт, справді жив за династії Мінь у 1518-1593 pp.), ясно сказано, що людське м’ясо можна смажити й їсти. І ще цей старий лис може казати, що він його не куштував?!

Щодо мого старшого брата, то я не зводив на нього жодного наклепу. Коли він навчав мене за старовинними книгами, він сам казав, що можна «обмінюватися дітьми і тоді їсти їх». А ще іншого разу, коли ми повели розмову про одного недоброго чоловіка, він сказав, що не тільки треба б його забити, але й треба б «з’їсти його м’ясо та виспатися на його шкірі». Тоді я ще був малим і моє серце калаталося від страху досить довго. Позавчора, коли орендар з села Вовченята прийшов і розповів, як їли серце та печінку забитого, мій брат ні трохи не дивувався, а, навпаки, схвально кивав головою. Очевидно, у своїх думках він такий же жорcтокий, як і був. Оскільки можна «обмінюватися дітьми й тоді їсти їх», то будь-що можна обміняти й будь-кого можна з’їсти. У минулому я просто вислухував його наставления й пояснення моральних принципів, не надаючи тому жодного значення; тепер же я знаю, що, коли він наставляв мене, не тільки уста його були вимазані людським салом, а й уся душа його була наставлена на людожерство.

VI

Непроглядна темінь і не знати, чи це день, чи ніч. Пес у садибі Чжао знову загавкав.

Лютість, як у лева; страх, як у зайця; хитрість, як у лиса...

VII

Методи їхні мені зрозумілі: убити просто вони ані не бажають, ані не відважуються, бо бояться накликати на себе біду. Тому всі вони злигалися разом, розставили скрізь сіті та пастки, щоб зацькувати мене до самогубства. Досить подивитися на вигляд чоловіків і жінок на вулиці протягом останніх кількох днів та на поведінку мого старшого брата, щоб збагнути, що це майже так. Найкраще було б зняти свій пояс, перекинути його через бантину й самому затягти його на своїй шиї аж до смерти. Тоді вони залишилися б невинними у людовбивстві й задовольнили б бажання своїх сердець. Тоді, природно, вони розреготалися б від шалених радощів. Або ж померти із страху й турбот. Хоча мертвяк і був би худий, їм би він міг і таким сподобатися.

Вони жеруть тільки м’ясо мерців! Я пригадую, що в якійсь книжці сказано, що існує вид хижаків, які звуться «гієнами». Очі їхні і вигляд огидні та бридкі. Вони постійно жеруть мертвечину. Навіть найбільші кістки та маслаки вони перемелюють зубами і ковтають. Тільки подумати про таке, і то моторошно. Гієни споріднені з вовками, а вовки належать до родини собак. Позавчора собака з двору Чжао зиркнув на мене декілька разів. Очевидно, що він з ними всіма давно вже в змові! Хоча той дід похнюплено й дивився в землю, то хіба міг він ошукати мене?

Найбільше мені шкода мого старшого брата. Він же також людина; чому йому ні трохи не страшно? Та більше того: пристав же він до тієї зграї, щоб з’їсти мене?! Хіба, може, звикнувши до такого, не вважаєш це злочином? Чи, може, він загубив своє сумління і робить це тепер свідомо й навмисне?

Проклинаючи всіх людоїдів, я насамперед починаю з нього. Я переконуватиму людей перестати бути людоїдами, і також насамперед почну з нього. . .