Генрик Ибсен: Ляльковий дім

Ф р у Л і н н е. Люба Норо, ти ж мені щойно розповіла про всі свої випробування.

Н о р а. А, самі дурниці. (Тихо.) Головного я тобі не розповіла.

Ф р у Л і н н е. Головного? Що ти хочеш сказати?

Н о р а. Ти все дивишся на мене згорда, Кристино. Однак даремно. Ти пишаєшся, що тобі довелося так тяжко працювати заради своєї матері...

Ф р у Л і н н е. Я, здається, ні на кого не дивлюся згорда. Але згодна — я пишаюсь і радію, згадуючи, що мені випало на долю полегшити останні дні моєї матері.

Н о р а. Ти пишаєшся також, згадуючи, що зробила для братів?

Ф р у Л і н н е. Мені здається, я маю право.

Н о р а. І мені так здається. Але ось послухай, Кристино. І мені є чим пишатись, з чого радіти.

Ф р у Л і н н е. Не сумніваюсь. Але в якому розумінні?

Н о р а. Говори тихше. Раптом Торвальд почує! Йому ні за що в світі не можна... Нікому не можна знати про це, Кристино, — нікому, крім тебе.

Ф р у Л і н н е. Та в чому справа?

Н о р а. Іди сюди. (Притягає її на диван поруч себе.) Так, бачиш... І мені є чим пишатись, чим радіти. Це я врятувала життя Торвальду.

Ф р у Л і н н е. Врятувала? Як врятувала?

Н о р а. Я ж розповідала тобі про поїздку до Італії. Торвальд не вижив би, якби не потрапив на південь.

Ф р у Л і н н е. Еге ж. І твій батько дав вам потрібні кошти.

Н о р а (з посмішкою). Це Торвальд так гадає і всі інші, але...

Ф р у Л і н н е. Але...

Н о р а. Тато не дав нам ні копійки. Це я дістала гроші.

Ф р у Л і н н е. Ти? Всю цю велику суму?

Н о р а. Тисячу двісті спецій. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти скажеш?

Ф р у Л і н н е. Та як це можна. Норо? Виграла в лотерею?

Н о р а (зневажливо). У лотерею! (Пирхає.) Це була б не штука!

Ф р у Л і н н е. Так звідки ж ти взяла їх?

Н о р а (наспівуючи і загадково посміхаючись). Гм! Тра-ля-ля-ля!

Ф р у Л і н н е. Не могла ж ти позичити?

Н о р а. Так? Чому?

Ф р у Л і н н е. Дружина не може заборгувати без згоди чоловіка.

Н о р а (підводячи голову). Ну, якщо дружина трохи розуміється у справах, якщо дружина розуміє, як треба розумненько взятись за діло, то...

Ф р у Л і н н е. Норо, я рішуче нічого не розумію...

Н о р а. І не треба тобі розуміти. Я ж не сказала, що позичила гроші. Могла ж я їх дістати іншим шляхом. (Відкинувшись на спинку дивана.) Могла одержати від якого-небудь поклонника. З такою привабливою зовнішністю, як у мене...

Ф р у Л і н н е. Ти навіжена.

Н о р а. Тепер тобі, певно, страх як хотілося б дізнатися, Кристино?

Ф р у Л і н н е. Послухай, люба Норо, — чи не натворила ти чогось нерозважливого?

Н о р а (випростуючись на дивані). Хіба нерозважливо врятувати життя своєму чоловікові?

Ф р у Л і н н е. По-моєму, нерозважливо, якщо ти без його відома...

Н о р а. Так йому ж не можна було ні про що знати! Господи, як ти цього не розумієш? Він не повинен був підозрювати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що життя його в небезпеці, що один порятунок — повезти його на південь. Ти гадаєш, я не намагалася спочатку всіляко виплутатись? Я починала розмови про те, що й мені хотілося б побувати за кордоном, як іншим молодим дамам. Я і плакала, і просила; говорила, що йому не завадило б пам'ятати про моє «становище», що тепер треба всіляко мені догоджати; натякала, що можна позичити грошей. Так він майже розсердився, Кристино. Сказав, що у мене вітер у голові і що його обов'язок як чоловіка не потурать моїм примхам, — так він, здається, висловився. Добре, добре, думаю, рятувати тебе все-таки треба, і знайшла вихід...

Ф р у Л і н н е. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?

Н о р а. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, — і мені, на жаль, не довелося зробити цього.

Ф р у Л і н н е. І ти досі не зізналася чоловікові?

Н о р а. Ні, боронь Боже, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим самолюбством... Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов'язаний мені чимось. Це б зіпсувало наші стосунки. Наше щасливе сімейне життя перестало б тоді бути таким, яким воно є.

Ф р у Л і н н е. І ти ніколи йому не скажеш?

Н о р а (подумавши і злегенька посміхнувшись). Так... Колись, можливо... коли мине багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати: коли я вже не буду так подобатися Торвальдові, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої танцювання, переодягання, декламації. Тоді добре буде мати якусь заручку... (Обриваючи.) Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Цього ніколи не буде!.. Ну, що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Годжуся я на щось? Ти не думай, що ця справа не завдає мені клопоту. Мені, по правді, інколи зовсім не легко виконувати в строк свої зобов'язання. У діловому світі, скажу тобі, є внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу, як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому тільки можна... Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати, — Торвальдові потрібне було добре харчування. І дітей не можна було одягати будь-як. Що я одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!