Франц Кафка: Перевтілення

Такі, зовсім непотрібні в його теперішньому стані думки крутилися в голові Грегора, коли він, прислухаючись навстоячки, прилипав до дверей. Стомившись, він ні-ні та й переставав слухати і, ненавмисне схиляв голову, ударявся об двері, але відразу ж знову випрямлявся, оскільки найменший учинений ним шум було чути за дверима, і він примушував усіх замовкати. «Що він там знову витворяє?» — говорив після невеликої паузи батько, явно дивлячись на двері, і лише після цього поступово поновлювалася перервана розмова.

Так ось, поступово (бо батько повторювався у своїх поясненнях — частково тому, що давно вже відійшов від цих справ, частково тому, що мати не все розуміла з першого разу) Грегор з достатніми подробицями взнав, що, незважаючи на всі біди, від старих часів збереглося ще маленьке майно і що воно, оскільки процентів не чіпали, за ці роки навіть трохи виросло. Крім того, виявилося, що гроші, які щомісяця приносив додому Грегор — він залишав собі всього декілька гульденів — ішли не повністю і утворювали невеликий капітал. Стоячи за дверима, Грегор посилено кивав головою, зрадівши такій нежданій передбачливості та бережливості. Узагалі-то він міг би цими зайвими грошима погасити частину батьківського боргу і наблизити той день, коли він, Грегор, міг би відмовитися від своєї служби, але зараз виявилося, без сумніву, краще, що батько розпорядився грошима саме так.

Проте грошей цих було занадто мало, щоб сім'я могла жити на відсотки; їх вистачило б, можливо, на рік життя, від сили на два, не більше. Вони складали, таким чином, тільки суму, котру слід би було, власне, відкласти на чорний день, а не витрачати; а гроші на життя потрібно було заробляти. Батько ж був хоч і здоровим, але старим, він уже п'ять років не працював і не дуже на себе сподівався; за ці п'ять років, що виявилися першими канікулами в його клопітному, але неуспішному житті, він дуже обрюзг і став тому досить важким на підйом. Чи повинна була заробляти гроші стара мати, котра страждала астмою, важко пересувалася навіть по квартирі і через день, задихаючись, лежала на кушетці біля відчиненого вікна? Чи, можливо, їх слід би було заробляти сестрі, котра у свої сімнадцять літ була ще дитиною і мала повне право жити так, як і досі, — вишукано одягатися, спати допізна, допомагати в господарстві, брати участь у якихось скромних розвагах і насамперед грати на скрипці. Коли заходила мова про цю необхідність заробітку, Грегор завжди відпускав двері і падав на прохолодний шкіряний диван, що стояв поблизу дверей, тому що йому робилося жарко від сорому та горя.

Він часто лежав там довгими ночами, не засинаючи ні на хвилинку, і годинами терся об шкіру дивана чи, не шкодуючи праці, присував крісло до вікна, дерся до проріхи і, впершись у крісло, припадав до підвіконня, що було явно тільки якимось спогадом про почуття визволення. Воно охоплювало його спочатку, коли він визирав із вікна. Насправді ж усі які б то не було віддалені предмети він бачив з дня на день усе гірше й гірше; лікарню навпроти, котру він раніше проклинав, — так вона надокучила йому, — Грегор узагалі більше не розрізняв, і не знай він доконечно, що мешкає на тихій, але повністю міській вулиці Шарлоттен-штрассе, він міг би подумати, що дивиться зі свого вікна на пустелю, у котру нероздільно злилися сіра земля й сіре небо. Варто було уважній сестрі лише двічі побачити, що крісло стоїть біля вікна, як вона стала кожного разу, прибравши кімнату, знову присувати крісло до вікна і навіть залишати віднині відчиненими внутрішні віконні стулки.

Якби Грегор міг поговорити із сестрою і подякувати їй за все, що вона для нього робила, йому було б легше приймати її послуги; а так він страждав через це. Щоправда, сестра всіляко намагалася пом'якшити нестерпність становища, і чим більше часу минало, тим це, звичайно, краще в неї виходило, але ж бо й Грегору все ставало далеко зрозуміліше з часом. Сам її прихід бував для нього жахливим. Хоча взагалі-то сестра ретельно оберігала всіх від споглядання кімнати Грегора, зараз вона, увійшовши, не гаяла часу на те, щоб зачинити за собою двері, а бігла прямо до вікна, квапливо, немов вона ось-ось задихнеться, розчиняла його навстіж, а потім, як би не було холодно, на хвилинку затримувалася біля вікна, глибоко дихаючи. Цим гучним поспіхом вона лякала Грегора двічі на день; він увесь час тремтів під диваном, хоча точно знав, що вона, безперечно, позбавила б його від страхів, якби тільки могла знаходитися в одній кімнаті з ним при зачиненому вікні.