Юрій Покальчук: Безмежність

Певна річ, про таке всі мої однолітки говорять, щойно зберуться разом.

А одного разу всі повтікали з уроків, це вже за німців було, і пішли на Стир, а наша ж школа поруч з річкою, і вирішили всі разом дрочити собі, щоб ніколи ніхто іншому не дорікав — ти вже дрочиш чи ні, і так далі.

Школа в нас була чоловіча, і в класі нас було тоді двадцять один. Надворі був теплий вересень, і я собі зараз уявляю, як то виглядало — двадцять один хлопчак, усі — тринадцяти-чотирнадцяти років, полягали в рядок над річкою, повитягали свої пуцьки — і вперед. Двадцять один витриск сперми на березі річки Стир. Все сталося за якихось п’ятнадцять хвилин. Були всі такі веселі і збуджені, a тут посумнішали, зповажніли і побрели до школи, хтось курити, хтось просто сидів на березі і дивився у воду. Компанія, щойно весела і шумна, раптом зів’яла і розпалась.

Я запам’ятав це назавжди. I якщо і вдався інколи до своєї нечастої суходрочки, то завжди тільки перед тим, як спати, або, знаючи, що ні з ким спілкуватись не буду, просто буду щось читати.

Але мої задоволення самотні — я вже мріяв про ту дівчину чи жінку, яка відкриє мені своє лоно, — ніяк не в’язались в моїй уяві з образом мами. Я хотів трахати якусь жінку, вставити їй свого пуцька в піхву і ганяти його зі всіх сил стільки, скільки стачить сил і бажання.

Але це я, молодий і спроможний, в мене ще ціле життя попереду. Але мама вже є мама. В неї діти — я і Зіна! Що їй ще треба? Куди їй ще трахатися, навіщо?

Що казати? А якби на місті Степана був Льоня, то як би я себе почував? Чи я був би з цього щасливий? I так, і ні! Але не мені ж вибирати, це справа мамина, а тепер вже їхня, приватна! Я розумів, я все розумів головою, але як подумаю, що той Степан трахається з моєю мамою, то мені аж млосно стає в грудях від якогось суму і бриду. I чого той Льоня так довго чекав? Я подеколи просто не міг збагнути значення Льоніного погляду на маму і його настроїв. Я знав, що в нього загинула родина десь у Донбасі, але що йому бачилося тут, я не втинав, а спитати про це не наважувався. Та й як?

Словом, я прийняв отой зв’язок Степана з мамою, бо що було робити, і вона знала це з мовчазної нашої згоди, знала, що я знаю і приймаю, і цього було досить. Ну, а Зінка ще мала, та і їй Степан до вподоби був, його взагалі всі любили…

А от коли Льоня на зборах розвідгрупи сказав, щоб полишили залицяння і думали про боротьбу з ворогом, а не про спідниці, я одразу збагнув, про що він, і Степан утяв, і стало нам важко. Усім нам стало важко, і я зараз не розумів, що хоче Льоня, чому він так? Він бо сам не робив ніяких ближчих кроків до мами. А Степан зробив і отримав своє.

Того злощасного вечора, коли Степан знову прийшов до мами, але не заходив у нашу землянку, а лише гукнув її неголосно, вона накинула хустку на плечі й вийшла, і хоч то вже було не вперше, я відчував себе вкрай неспокійно, як на розвідці, назираючи десь за ворожими машинами чи ешелонами, коли все може трапитись…

Лише мить я перечекав і вийшов слідом за нею, я бачив, як вони із Степаном подалися за дерева, і хвиля неприязні, дурної, невиразної, тупої навіть, але такої, що враз переростала майже у ворожість і злість, вже не просто неприязнь, раптом ворухнулась у мені і заполонила мене всього. Я раптом відчув, що в цю мить ненавиджу Степана, і маму також, яка„. яка… яка зраджує мене і… все… і Льоню… і Зіну… вона не повинна цього робити… Ой, хоч би швидше це закінчилось, бо я просто не витримаю…

Але ж то була моя мама, моя настраждана мама, завжди зібрана, завжди все розуміюча, але ж і їй треба було жити, треба було і можна було мати когось, крім нас, це було сумно, але правда, я знав це, вже відтоді, коли вперше, а тепер мені вже минуло чотирнадцять й уже і п’ятнадцять ось-ось, я багато думав про це. I знав — так має бути.

Але настрій цей ледве міг подолати і просто тупо чекав, коли вона вернеться в землянку, бо до того я однаково заснути не зможу.

Я встав йому на дорозі в цю мить, як ворогові щастя моєї матері, яку я так любив, я встав йому на дорозі і втратив його для себе.

Як багато я потім думав про це, як я плакав ночами за ним, за тим, що ми вже не разом і ніколи не будемо разом, я часами ненавидів Степана, який спричинився до цього, і питав себе — от якби я тоді не став Льоні на дорозі, що би було далі, він би застав їх на гарячому, пішов би туди, де вони трахались, і що?

А якби він їх убив?

Та що говорити — я так вирішив, так відчув і так вчинив! Я врешті захищав свою маму!

Якою злістю палахнули тоді його очі! Я просто відчув його зненависть до них, до матері і Степана! А як він дивився на мене в ту мить! Також із ненавистю, але ще й з презирством. Hi, скоріш, як на щось таке дрібне й непотрібне, шмаркате мале гівно, ніщо, одне слово!..