Юрій Покальчук: Безмежність

Льоня Кацап був для мене живим героєм, ну, ось таким я завжди мріяв бути. Високим, сильним, гнучким, впевненим, гарним зовні і відважним командиром. Одне слово, усе на світі було у нього якраз те, що мені подобалось. Найдивніше. що й він якось уподобав мене, взяв у свій загін, зробив із мене розвідника.

А як він грав на гітарі вечорами, і як співав! Я всі його пісні вивчив напам’ять відразу ж!

Давай підіймем келих знов,

За вірність, честь і за любов,

За сонце в нашому вікні,

За вільний край без москалів.

За Україну в цій війні,

Ми ворогам сказали «ні»,

I коли час здолає нас,

Згадайте наші імена.

Якщо може на війні бути щастя, то в той час, майже рік, я був власне щасливий.

Я вписався у лісове життя швидко і легко, якось зразу тут прижився. I заборонив собі переживати за минуле і будь-коли скиглити, як щось не так. Бо мама в нас така. Батько наш загинув несподівано, в перші дні війни, ми все ще сподівались, що його випустять, і ми ще й не збагнули, що лишились самі, коли війна розгорілась насправді.

Мама наша — людина надзвичай вольова і рішуча. Потрапили ми в окупацію і не зогледілись, але вона нам сказала одразу — діти, це не надовго, наші однаково переможуть, а ми гідно маємо пережити лихо, гідно, чуєте?

Ми чули, але не минуло й року, як мама сказала, що днями тікаємо з дому геть, бо, здається, вона під підозрою (а що була зв’язана з українським підпіллям, то нічого нам не казала, але я й так розумів, що вся та метушня в неї — люди, розмови, пізні гостювання — то не просто так), і ми виїжджаємо.

Що ми могли взяти з собою? Ледве-ледве щось, аби вдягтися, ну й фото родинні, та ще щось мама повіддавала сусідам на схов.

А потім ми опинилися в лісі, в партизанському загоні, і мама згодом вже командувала всією госпчастиною загону, а я… А я потрапив у розвідку до Льоні Кацапа…

Отак воно було…

Мама підсміювалась, що я у всьому його копіюю, що схожий на мавпеня, чи на папугу, розмовляю його фразами, і це виглядає смішно, кумедно. Я дратувався, сердився на неї за це, але десь не так вже й неприємно було мені знати, що я хоч трішки, але схожий на Льоню.

Він часом подовгу розмовляв з мамою, pas-no-pas заходив до нас у землянку, але тримався з мамою трохи відсторонено, як гість.

Та ось з’явився у нас в загоні Степан Ковальчук — балакун і жартівник, такий що, мамо ховайся, бо за слівцем у кишеню він не ліз. Він утік з німецького концтабору. Коли розвідники його знайшли, то схожий був просто на тінь від людини, страшно схудлий, з гнійною раною, ледве дихає, а туди ж — жартує. Утік, каже, то Божа воля, випадок, просто пощастило, що врятувався, бо думав, каже, здохну, то хоч, як чоловік, а не якась шкапа рагульська. Як розповідає про оту свою втечу, то все у нього й там ніби із смішками і жартами відбувалось. Отак собі тихенько надурив німаків, чкурнув, куди очі дивляться, жерти хотів, що аж млів, а потім аж перехотів, в очах вже сіріло, a коли на нього упівська засідка наскочила, то спершу подумав, що то німаки, і вже вмирати був готовий, але перед тим хотів їх послати до їхньої тої мами, а почув українську мову, і тут в очах потьмарилося і впав.

Отаке розповість, а за тими його жартами інколи гей би мороз прозирає, аж моторошно. Враз жахаєшся усього, що відбулося у тій прірві, про яку Степан говорить. А він знову жартує! Отакий Степан! I почав він до нас у гості навідуватися частенько.

Я, щоправда, у себе в землянці чи у мами в господарці рідко коли бував, то в осередку нашої розвідгрупи, то на завданні десь, то на навчанні, a то й просто у Льоні в землянці просиджував увесь свій вільний час. Навіть коли його не було, мені подобалось там бути, просто сидіти у нього, так би мовити, вдома.

Коли Льоня не був зайнятий, ми з ним розмовляли подовгу, цікаво було з ним.

Але ж мама наша молода і красива була, і не диво, що Степан її уподобав, отой кучерявий веселун Степан. Нам із Зіною він теж подобався. Та що там, я вже не маленький, розумів, що з ними відбувається… Я все розумів, але змиритися з цим не міг ніяк. Це ж моя мама, вона повинна бути мамою і все, а тут… Якийсь сторонній чоловік її обіймає, цілує і… оце навіть вимовити важко, але він її трахає, вони трахаються і обоє від цього щасливі і в цьому щасливі. Мама завжди вранці після цього така лагідна і привітна, що мені й дивитись на неї не хочеться. Швидше б із землянки втекти, аби її не бачити.

Я намагаюсь її зрозуміти, врешті і свої відчуття в мене отам на кінці. Коли я прокинувся одного разу від надзвичайної приємності у всьому тілі і з білуватим слизом у себе на животі, який вочевидь вийшов з мого пуцька, то я і здивувався і злякався, і засоромився, але ще ж я і загордився — в мене вже є чоловіче насіння, я вже чоловік, а не хлопчик.