Фрэнсис Фицджеральд - Ніч лагідна

Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: «Ні, якщо в світі існує ідеальний чоловік, то — ось він». Сонце і вітер забарвили в мідний колір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяяли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водночас Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона віддала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула тихе зітхання — він-бо вже належав іншій!

Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в супроводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіско, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них. Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повернувшись, стиха повідомив:

— Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».

— Готуються вступити у вищий світ, — сказав Ейб. Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після купання й сказала із пустотливою усмішкою:

— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

— Обережно, це ж його друзі, — нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба. — Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

— Тягне, звісно, — озвався Ейб. — Тільки в протилежний бік.

— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити, — зітхнула Ніколь. — А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння. — І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасолем, додала: —А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як почервонів носик у маленької Неллі!»

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за ворога.

— Але ви не бачили головного. Адже тут була бійка! — вела далі Ніколь. — За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь марки бензину чи маргарину...

— Маккіско?

— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зробив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втрутився.

— А знаєте, — сказав Дік, замислено дивлячись на солом’яну мату, — я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

— Нізащо! — вигукнула Ніколь.

— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

— Ми й змирилися, — відказала Ніколь, сміючись. — Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок, Я жінка лиха і мстива, — сказала вона Розмері і, обернувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання запам’ятається їй довіку, що надалі, хоч би коли заходила мова про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурюючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який запиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з дарів господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої самотності серед морських хвиль до веселої трапези в товаристві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його наказові.

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивившись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Вибачте.