Джордж Оруэлл - 1984

Той уламок коралу, крихітна зморщечка рожевого неначе цукровий бутон троянди з торту, покотився по килимку. Наскільки ж маленьким, подумав Вінстон, наскільки ж маленьким він завжди був! Він відчув ядуху та важкий глухий удар позаду себе, і він зазнав брутального стусану по своїй правій щиколотці який майже позбавив його рівноваги. Один з цих чоловіків щосили з розмаху влупив своїм кулаком у сонячне сплетіння Джулії, переломивши її навпіл наче кишенькову лінійку. Вона корчилася і била ногами по підлозі, борячися за подих. Вінстон не насмілювався повернути власну голову навіть на міліметр, але іноді її синювато-сіре, ядушне обличчя виринало у куточку його зору. Навіть поглинений власним жахом це було так неначе він міг відчувати той її біль у своєму власному тілі, той смертельний біль хай там як був менш наполегливо брутальний ніж та боротьба за повернення її дихання. Він знав на що це було схоже; цей жахливий, агонізуючий біль який заповнював геть усе проте який не можна було вистраждати і знести зараз, оскільки понад усе решту необхідно було повернути здатність дихати. Потім двоє з цих чоловіків підняли її за коліна та плечі та винесли її геть з цієї кімнати наче лантух. Вінстон мигцем зиркнув на її обличчя, перегорнуте догори дригом, жовте та скривлене, із заплющеними очима, і все ще з тими плямами рум’ян на її щоках; і це було останнім що він побачив у ній.

Він стояв мертовно смиренно. Ніхто поки що не вдарив його. Думки які з’явилися за їх власною волею,але здавалося цілковито нецікаві, почали майоріти крізь його розум. Він гадав чи узяли вони Містера Чаррингтона. Він гадав що вони зробили з тією жіночкою на подвір’ї. Він зауважив що йому дуже кортіло сцяти, і це було неабиякою несподіванкою, оскільки він вже робив це дві або три години тому. Він зауважив що той годинник на камінній поличці показував дев’яту, маючи на увазі двадцять першу. Але це світло здавалося було аж занадто сильним. Чи не повинно це світло бути згасаючим о двадцять першій годині Серпневого вечора? Він гадав чи зрештою він та Джулія помилися часом – проспали цілий оберт стрілок годинника і думали що була двадцята тридцять коли насправді вже була восьма тридцять наступного ранку. Але він не продовжив цієї думки далі. Вона була нецікавою.

Там була інша, легша хода у коридорі. Містер Чаррингтон увійшов до кімнати. Манера поведінки цих чорноуніформенних чоловіків зненацька стала більш субординованою. Щось також змінилося у зовнішньому вигляді Містера Чаррингтона. Його погляд впав на ті уламки скляного прес-пап’є.

“Приберіть ці шматки,” – різко сказав він.

Якийсь чоловік скукожився у покорі. Той акцент кокні зник; Вінстон зненацька усвідомив чий голос він чув декілька хвилин тому з телезахисту. Містер Чаррингтон все ще носив свій старий оксамитовий жакет, але його волосся, яке було майже сивим, перетворилося на чорне. Також він не носив своїх окулярів. Він обдарував Вінстона єдиним гострим поглядом, так наче засвідчуючи його особистість, а потім вже більше не приділяв йому жодної уваги. Він був все ще упізнаваним, але він вже не був тою самою людиною. Його тіло випрямилося, і здавалося стало більшим. Його обличчя перенесло лише крихітні зміни, що незважаючи на це завдали цілковитого та суцільного перетворення. Чорні брови були вже менш густими, зморшки зникли, цілі риси обличчя здавалося було замінено; навіть ніс здавався коротшим. Це було холодне, у стані бойової готовності обличчя чоловіка приблизно тридцяти п’яти років. Вінстону спало на думку що це перший раз у його житті він дивиться, з твердим знанням, на члена Поліції Думок.

Частина третя

Глава 1

Він не знав де він знаходився. Ймовірніше за все він був у Міністерстві Любові, але не існувало жодного способу засвідчити це напевно. Він був у високостельній, без вікон камері зі стінами,що виблискували білою порцеляною. Приховані лампи наповнювали її холодним світлом, і там був низький, рівномірно дзижчачий звук який, як він припускав, має якесь відношення до системи постачання повітря. Лавка, або полиця, достатньо широка лише для того аби всидіти на ній, тягнулася вздовж стіни і переривалася лише дверима,а в протилежному боці від цих дверей був унітаз без дерев’яного сідала. Там було чотири телезахиста, по одному на кожній стіні.

Він відчував глухий, ниючий біль у своєму череві. Він відчував це з того самого часу як вони пов’язали його, жбурнули у той критий фургон та відвезли геть.Але він також відчував і голод – роздираючий, хворобливий голод. Це могло бути і двадцять чотири години відтоді як він востаннє їв, а могло бути і тридцять шість. Він все ще не знав, можливо й ніколи не зможе дізнатися, чи був ранок або вечір коли вони арештували його. Відтоді як його арештували, його не годували.