Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон на якийсь час припинив читання. Десь на дуже далекій відстані прогриміла ракетна бомба. Це блаженне відчуття перебування на самоті і з цією забороненою книгою, у кімнаті без телезахисту, не пройшло. Усамітнення та безпека були фізичними почуттями, змішані якимось чином з тією суцільною втомою його тіла, з тією м’якістю та делікатністю цього крісла, з тим доторком цього тьмяно пестливого легкого вітерця, що линув з вікна та вигравав на його щоці. Ця книга зачарувала його, або якщо більш точно сказати вона заспокоїла і підбадьорила його. Певною мірою вона не сказала йому нічого нового, але саме у цьому і полягала її привабливість та чарівність. Вона сказала усе те,що і він міг би сказати, якщо б це було якось можливо для нього впорядкувати свої безладно розкидані думки. Це був продукт розуму подібного до його, але надзвичайно більш потужного, більш систематичного, менш охопленого страхом. Найкращі книги, як він усвідомив, це ті книги які кажуть тобі те, що ти вже і так знаєш. Він тільки-но повернувся назад до Глави 1 коли він почув кроки Джулії на сходах і підвівся зі свого крісла аби зустріти її. Вона скинула свою коричневу сумку для інструментів на підлогу і кинула себе у його обійми. Вже минув більше ніж тиждень відтоді коли вони бачили один одного.

“Я маю КНИГУ,” – сказав він як тільки вони вивільнили себе від обіймів.

“О, ти її маєш?Добре,” – сказала вона без ані найменшого інтересу, і майже відразу схилилася на коліна перед масляним пальничком аби зробити кави.

Вони не поверталися до цієї теми допоки вони півгодини були у ліжку. Цей вечір був достатньо прохолодний аби змусити їх добре загорнутися у стьобане покривало. Знизу знадвору долинав той знайомий звук співу і те шаркання черевиків по плитняку. Та мускуляста червонорука жіночка яку Вінстон побачив там під час свого першого візиту була вже майже невід’ємною рисою подвір’я. Там здавалося не було жоднісінької такої години світлого часу доби коли б вона не маршувала вперед та назад між балією та мотузкою для білизни, почергово затискаючи собі рот защіпками для білизни і вибухаючи голосною та квітучою піснею. Джулія вмостилася на своєму боці ліжка і здавалося вже була цілком готова заснути. Він потягнувся за тією книгою, яка лежала на підлозі, і всівся спиною до узголів’я ліжка.

“Ми повинні прочитати її,” – сказав він – “Ти також. Усі члени Братерства мають прочитати її.”

“Ти читай її,” – сказала вона із заплющеними очима – “Читай її вголос. Це найкращий шлях. Тоді ти зможеш пояснити її мені доки будеш продовжувати.”

Стрілки годинника показували шосту, маючи на увазі вісімнадцяту. Вони ще мали три або чотири години в запасі. Він поклав Книгу на свої коліна та почав читати:

Глава 1

Байдужість це Сила

Протягом усього відомо та задокументованого часу, можливо починаючи з кінця Неолітичної Ери, було відомо про три типи людей у світі: Високі, Середні та Низькі. Вони могли підрозділятися багатьма способами, вони могли мати незліченну кількість різних імен, та їх відносна кількість, так само як і їх відношення один до одного, змінювалося від ери до ери: але дана найсуттєвіша будова їх суспільства ніколи не змінювалася. Навіть опісля величезних зрушень та здавалося б остаточних змін, та сама модель завжди відроджувала себе, так само як і ґіроскоп завжди повертається у стан рівноваги, хай там як сильно його штовхнути у той чи інший спосіб.

Цілі цих груп є цілковито суперечливими та несумісними…

“Джуліє, ти не спиш?” – запитав Вінстон.

“Так,моє кохання,я слухаю. Продовжуй. Це дивовижно.”

Він продовжив читати:

Цілі цих трьох груп є цілком суперечливі та несумісні. Мета Високих лишитися там де вони є. Мета Середніх помінятися місцями з Високими. Мета Низьких, коли вони мають мету – це є сталою характеристикою Низьких, що вони занадто пригнічені за допомогою важкої і марудної роботи аби бути більше ніж уривчасто свідомими щодо будь-чого що лежить поза їх щоденним життям – це руйнувати геть усі відмінності та створювати суспільство у якому геть усі люди будуть рівними. Таким чином впродовж усієї історії боротьба яка лишалася сталою та незмінною у своїх головних обрисах повторювалася наче рецидив знову і знову. Впродовж тривалих періодів Високі здавалося почувалися у повній безпеці за владним кермом, але раніше чи пізніше завжди наставала мить коли вони втрачали або свою віру у себе або свою здатність керувати ефективно, або і те і інше разом. Вони тоді скидалися Середніми, які залучали Низьких на свій бік за допомогою удавання того, що вони борються за волю та справедливість. Як тільки вони досягали своєї об’єктивної мети, Середні шпурляли Низьких назад до їх старого положення рабства,а самі ставали Високими. Незабаром нова група Середніх відділялася від однієї з тих інших груп, або від обох з них, і дана боротьба розпочиналася знову. З цих трьох груп, лише Низькі ніколи навіть тимчасово успішно не досягали своїх цілей. Було б значним перебільшенням сказати, що впродовж усієї історії не було жодного прогресу матеріального роду. Навіть сьогодні, у період занепаду, середньо статистичній людській істоті фізично краще ніж це було декілька століть тому. Але жодні поліпшення добробуту, жодні пом’якшення у манері керівництва, жодні реформи чи революції ніколи не наближали людської рівності і на міліметр ближче. З точки зору Низьких, жодні історичні зміни ніколи не означали нічого більшого ніж просту зміну імен їх господарів.