Джордж Оруэлл - 1984

Він спинився та поглянув утретє на свій наручний годинник.

“Вже майже час вам піти, товаришу,” – сказав він до Джулії – “Зачекайте. Графин все ще напівповний.”

Він наповнив бокали та підняв свій власний бокал за ніжку.

“За що вип’ємо цього разу?” – сказав він, усе ще з тим самим тьмяним присмаком іронії – “За затьмарення Поліції Думок? За смерть Старшого Брата?За людство?За майбутнє?”

“За минуле,” – сказав Вінстон.

“Минуле більш важливе,” – з похмурою серйозністю погодився О’Брайєн.

Вони спустошили свої бокали, а за мить Джулія вже підвелася щоб піти. О’Брайєн узяв невеличку коробку, що лежала згори на комоді, та передав їй пласку білу таблетку яку він сказав їй покласти на язик. Це було дуже важливо, пояснив він, не виходити звідси із запахом вина : обслуговуючий персонал ліфтів дуже спостережливий. Як тільки двері зачинилися за нею він здавалося взагалі забув про її існування. Він зробив ще декілька кроків уперед та назад, а потім спинився.

“Є деталі які треба з’ясувати,” – сказав він – “Я припускаю ви вже маєте певного роду схованку?”

Вінстон пояснив про ту кімнату над крамничкою Містера Чаррингтона.

“Що ж для початку підійде. Згодом ми певно підберемо щось інше для вас. Це дуже важливо постійно змінювати свою схованку. Тим часом я надішлю вам копію КНИГИ” – навіть О’Брайєн, як зауважив Вінстон, здається проголошує це слово неначе його викарбувано особливим курсивом – “книги Гольдштейна, ви ж розумієте, так швидко як це тільки можливо. Можливо мине декілька днів перш ніж я зможу дістати одну з цих копій. Їх вже й не так багато існує, як ви можете собі уявити. Поліція Думок полює на них та винищує майже так само швидко як нам вдається виготовляти їх. Але у цьому немає великої різниці. Ця книга незнищенна. Якщо навіть і останню копію буде втрачено,то ми все одно зможемо перевидати її майже слово в слово. Чи берете ви портфель коли йдете на роботу?” – додав він.

“Як правило,так.”

“На що він схожий?”

“Чорний,дуже потертий. З двома ремінцями.”

“Чорний,два ремінці,дуже потертий – добре. Одного дня у дійсно близькому майбутньому – точної дати я не можу сказати – у одному з тих ваших повідомлень під час вашої ранкової роботи буде міститися помилково надруковане слово і ви будете змушені зробити запит на повтор. Наступного ж дня ви повинні піти на роботу без вашого портфеля. У певний час протягом цього дня, на вулиці, чоловік торкнеться вашого плеча та промовить “Я гадаю ви зронили ваш портфель”. А той що він його віддасть вам буде містити копію книги Гольдштейна. Ви повинні будете повернути її протягом двох тижнів.”

Вони змовкли на якусь мить.

“Є ще двійко хвилин перш ніж вам буде потрібно піти,” – сказав О’Брайєн – “Ми повинні зустрітися знову – якщо взагалі ми зустрінемося знову…”

Вінстон підвів очі та поглянув на нього. “У місці де немає пітьми?” – запитав він затинаючись.

О’Брайєн кивнув без жодного натяку на здивування. “У місці де немає пітьми,” – сказав він так, неначе розпізнав цю алюзію. “А тим часом, чи є що-небудь що ви бажали сказати перш ніж підете?Якесь повідомлення?Якісь питання?”

Вінстон думав. Здавалося не лишилося жодного додаткового питання яке б він бажав запитати: він все ще не відчував жодної спонуки вимовити вголос які-небудь загальні твердження. Замість чогось напряму пов’язаного з О’Брайєном чи Братерством, у його розумі з’явилася певного роду складна картина тієї темної спальні де його матір провела свої останні дні, і та маленька кімната над крамничкою Містера Чаррингтона, і те скляне прес-пап’є, і та крицева гравюра у рамі з червоного черева. Майже навмання він сказав:

“Чи не доводилося вам коли-небудь чути стару риму котра починається “Апельсини і лимони кажуть Св.Клемента дзвони”?”

І знову О’Брайєн кивнув. З певного роду похмуро-серйозною, могильною чемністю він довершив цю строфу:

“Апельсини та лимони, кажуть Св.Клемента дзвони,

Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св.Мартина,

Коли ти заплатиш мені,кажуть дзвони Старого Бейлі,

Коли стану я заможний, кажуть Шоредічу дзвони.”

“Ви знаєте останній рядок!” – вигукнув Вінстон.

“Так,я знаю останній рядок. А зараз, на жаль, вже час вам піти. Але заждіть. Краще дозвольте мені дати і вам одну з цих таблеток.”

Допоки Вінстон стояв О’Брайєн простяг йому руку. Його потужне рукостискання трощило кістки Вінстонової долоні. Біля дверей Вінстон озирнувся, але О’Брайєн здавалося вже був цілковито поглинений процесом викидання його зі своєї свідомості. Він чекав поклавши свою долоню на перемикач який контролював телезахист. За ним Вінстон міг бачити письмовий стіл з тою лампою що сяяла зеленою імлою, і той мовонот, і той дротяний кошик вщент завантажений паперами. Цей інцидент було вичерпано. За тридцять секунд, це спало йому на думку, О’Брайєн швидше за все повернеться до своєї перерваної та дуже важливої роботи на користь Партії.