Джордж Оруэлл - 1984

Щільна юрма людей вже заблокувала південний бік цієї площі. Вінстон, який зазвичай був одним з тих людей що тримаються якнайдалі від такого роду скандального галасування, штовхаючись, торцюючись, зіщулюючись та протискаючись торував свій шлях прямісінько до серця цієї юрби. Невдовзі він був на відстані простягнутої руки від цієї дівчини, але шлях попереду був заблокований неймовірно величезним пролом та майже такою ж неймовірно величезною жінкою,вочевидь його дружиною, які вдвох здавалося утворили непроникну стіну із плоті. Вінстон ставши боком скукожився та вигнувся мов змія і з шаленою люттю протиснув своє плече поміж них. На мить він відчув ніби його нутрощі жорстко перетерли на кашу між цими двома м’язистими боками,а потім він нарешті прорвався крізь них, трохи спітнілий. Він був поруч з тією дівчиною. Вони стояли пліч-о-пліч, обоє невідривно витріщалися попереду себе.

Довга веренва з вантажівок, з дубопикими вартовими озброєними автоматами що стояли точнісінько на кожному кутку, повільно проїжджала вниз по вулиці. У вантажівках маленькі жовті людці у пошарпаних зеленкуватих уніформах сиділи навпочіпки, щільно юрмлячись один до одного. Їх сумні, монголоїдні обличчя визирали з боків вантажівок з цілковитою байдужістю. Зрідка коли вантажівка підстрибувала на ходу було чутно брязкіт металу: усіх в’язнів було заковано у кайдани на ногах. Одна за одною вщент сповнені цими сумними обличчями вантажівки проїжджали повз. Вінстон знав, що вони там,але бачив їх лише періодично. Плече тієї дівчини і її рука до ліктя щільно притискалася до нього. Її щока була майже впритул до його, достатньо близько щоб відчути її тепло. Вона відразу ж узяла ініціативу у свої руки, так само як вона це зробила у буфеті. Вона почала розмовляти таким же безвиразним голосом як і раніше, ледве рухаючи губами, тоненьким шепотом що майже відразу ж потопав у людському галасі та гуркоті вантажівок.

“Ти мене чуєш?”

“Так.”

“Ти зможеш вибратися у неділю вдень?”

“Так.”

“Тоді слухай дуже уважно. Ти маєш добре запам’ятати це. Іди до вокзалу Паддінгтон…”

З певного роду військовою точністю що дуже здивувала його, вона окреслила йому маршрут який потрібно було пройти. Півгодини залізницею; повернути ліворуч на тій станції; два кілометра по тій дорозі; ворота з відбитими стирчаками нагорі; стежинка у полі; поросла травою стежка; прохід поміж кущами; пожухле дерево з мохом на ньому. Це було так наче вона тримала мапу у своїй голові. “Ти зможеш запам’ятати усе це?” – зрештою пробубоніла вона.

“Так.”

“Ти повертаєш ліворуч,потім праворуч,а потім ще раз ліворуч. І ворота не мають стирчаків.”

“Так. О котрій?”

“Близько п’ятнадцятої години. Ти маєш зачекати. Я повинна дістатися туди іншим шляхом. Ти точно певен,що усе запам’ятав?”

“Так.”

“Тоді йди геть від мене, так швидко як тільки можеш.”

Їй не було потреби казати йому це. Але якусь мить вони не могли вивільнитися з натовпу. Вантажівки все ще проїжджали повз, люд все ще жадібно та безцільно витріщався. На самому початку пролунало кілька фукань та освистів, але вони походили лише від членів Партії що були у натовпі, і досить швидко вщухли. Домінуючою емоцією була звичайна цікавість. Іноземці, неважливо чи з Євразії чи з Східазії, були певного роду дивними тваринами. Без перебільшень жоднісінька людина ніколи не бачила їх окрім як у подобі в’язнів, і навіть як в’язнів їх ніхто і ніколи не бачив довше ніж короткочасний погляд. Ніхто навіть не знав,що чекає на них, окрім про декількох яких обов’язково повісять як військових злочинців : усі решта просто зникнуть, швидше за все у таборах примусової праці. Овальні монголоїдні обличчя поступилися обличчям більш європейського типу – брудним, порослим бородою, змученим та виснаженим. Миршаві, брудні, порослі щетиною та отавровані кістлявими вилицями очі дивилися у Вінстонові, іноді з дивною глибиною, і знову відразу ж зникали. Конвой добігав кінця. В останній вантажівці він міг побачити старезного чоловіка, його обличчя було наче купа сивого волосся, що струнко стояв схрестивши зап’ястки за спиною, так неначе він звик що вони постійно були зв’язані таким чином. Був вже майже час,щоб Вінстон і дівчина розділилися. Але останньої миті, поки натовп все ще тіснив їх, її долоня ковзнула до його долоні та обдарувала швидким, тікаючим потиском.

Це певно тривало не більш ніж десять секунд, а проте це здавалося вічністю допоки їх долоні було переплетено разом. Він виявив що у неї довгі пальчики, гострі нігтики, працьовиті долоні з цілою веренвою мозолів, гладенька шкіра трохи вище зап’ястку. Лише за допомогою цих відчуттів він міг дізнатися які вони на вигляд. Тієї ж миті йому спало на думку,що він зовсім не знаю якого кольору очі у цієї дівчини. Вони швидше за все карі, але люди з темним волоссям іноді мають блакитні очі. Повернути свою голову та поглянути на неї могло бути немислимою дурістю. З долонями сплетеними у замок, невидимі за щільним пресом людських тіл, вони невідривно витріщалися попереду себе, і замість очей тієї дівчини, очі старезного в’язня зі скорботною пильністю дивилися у Вінстонові з-під купи сивого волосся.