Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон не відповів. О’Брайєн повернув важеля назад у вихідне положення на циферблаті. Ця хвиля болю відступила майже так само швидко як і з’явилася.

“Це було сорок,” – сказав О’Брайєн – “Ти можеш бачити, що ці цифри на даному циферблаті досягають ста. Чи не міг би ти бути таким ласкавим аби пам’ятати, протягом усієї нашої розмови, що це у моїй владі заподіювати тобі біль у будь-яку мить і у будь-якому ступені якого я тільки забажаю?Якщо ти скажеш мені хоч яку-небудь брехню, або спробуєш покривити душею у будь-який спосіб, або навіть опустишся нижче твого звичайного рівня розумових здібностей, то ти заволаєш від болю, негайно ж. Чи ти розумієш це?”

“Так,” – відповів Вінстон.

Манери О’Брайєна стали менш суворими. Він задумливо поправив свої окуляри, і зробив один або два кроки вперед та назад. Коли він заговорив його голос був лагідний та терплячий. Він мав ауру лікаря, вчителя, навіть священика, який радше палко прагне пояснити і переконати, ніж покарати.

“Я маю багато клопоту з тобою, Вінстоне,” – сказав він – “оскільки ти вартий всього цього клопоту. Ти ж знаєш цілком добре, що саме не так із тобою. Ти знаєш це вже роками, проте ти борешся супроти цього знання. Ти є розумово неврівноваженим. Ти страждаєш від бракованої пам’яті. Ти нездатен запам’ятати дійсні події і ти переконуєш себе, що ти пам’ятаєш інші події які ніколи не відбувалися. На щастя це виліковно. Ти ніколи не вилікуєш сам себе від цього, тому що ти не бажаєш цього. Для цього потрібне лише невеличке зусилля волі, яке ти не готовий здійснити. Навіть зараз, я це дуже добре усвідомлюю, ти чіпляєшся за свою хворобу під тим враженням, що вона є чеснотою. Зараз ми наведемо приклад. Цієї даної миті, з якою з потуг Океанія є у стані війни?”

“Коли мене було арештовано, Океанія була у стані війни зі Східазією.”

“Зі Східазією. Добре. І Океанія завжди була у стані війни зі Східазією, чи не так?”

Вінстон набрав повітря у свої легені. Він відкрив свого рота аби промовити і потім так нічого й не сказав. Він не міг відірвати свої очі від циферблату.

“Правду, будь ласка, Вінстоне. ТВОЮ правду. Скажи мені, що на твою думку ти пам’ятаєш.”

“Я пам’ятаю,що лише за тиждень до того як мене було арештовано, ми були зовсім не у стані війни зі Східазією. Ми були у військовому союзі з ними. Ця війна велася супроти Євразії. Вона тривала останні чотири роки. До цього...”

О’Брайєн спинив його рухом своєї руки.

“Інший приклад,” – сказав він – “Декілька років тому ти мав дійсно дуже небезпечне марення. Ти вірив що три чоловіки, три колишні члени Партії на ім’я Джонс, Ааронсон та Резерфорд – чоловіки яких було страчено за зраду та саботаж опісля зробленого ними якнайповнішого і якнайцілковитішого вичерпно можливого зізнання – не були винні у тих злочинах у яких вони звинувачувалися. Ти вірив, що ти бачив безпомилковий документальний доказ який цілковито доводив, що їх зізнання були підробкою. Це була певна фотографія щодо якої ти мав галюцинацію. Ти вірив, що ти насправді тримав її у своїх руках. Це була фотографія дещо схожа на цю.”

Видовжена газетна смужка з’явилася поміж пальцями О’Брайєна. Можливо п’ять секунд вона була у полі зору Вінстона. Це була фотографія і не виникало жодних питань про її ідентичність. Це була САМЕ ТА фотографія. Це була ще одна копія тої фотографії Джонса, Ааронсона та Резерфорда на партійному прийомі у Нью-Йорку, яка випадково трапилася йому одинадцять років тому та була негайно ж знищена. Лише мить вона була перед його очима, потім вона зникла з поля зору знову. Але він бачив її, безперечно він бачив її! Він зробив відчайдушне, агонізуюче зусилля відірвати верхню частину свого тіла від ліжка. Це було неможливо рухатися у більшій мірі ніж на сантиметр у будь-якому напрямку. Цієї миті він навіть забув про той циферблат. Усе чого він бажав та прагнув так це потримати цю фотографію поміж своїх пальців ще раз, або принаймні подивитися на неї.

“Вона існує!” – заревів він.

“Ні,” – відповів О’Брайєн.

Він покрокував крізь кімнату. Там був душник спогадів на протилежній стіні. О’Брайєн підняв решітку на ньому. Небачена, ця крихка смужка паперу закружляла геть на поточному струмені теплого повітря; це було зникнення у плоті вогню. О’Брайєн відвернувся від цієї стіни.

“Попіл,” – сказав він – “Навіть не впізнаваний попіл.Тлін. Вона не існує. Вона ніколи не існувала.”

“Але вона існувала! Вона існує! Вона існує у пам’яті. Я пам’ятаю її. Ти пам’ятаєш її.”