Nickolas Alf - Unknown

Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

— Мені треба, щоб ти поміркував, — сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. — Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

— На таксі, — відповів він, сідаючи за стіл. — У нас хтось стріляв.

— Стріляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

— Так. Вибач.

— А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

«Дивне запитання».

— Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

— Добре, а тепер заплющ очі.

Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.

— У що я вдягнена?

Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.

— Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.

Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.

— Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?

— На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

— «Я — смерть»? — стурбовано спитала Сієнна.

— Так, саме це вона й казала.

— Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я — Вішну, руйнівник світів».

Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

— А ця дзьобата маска із зеленими очима... — сказала Сі- енна, — ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

— Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, — сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: — Вона зветься маскою чуми.

Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

— Маска чуми?

Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті — смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді

слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

— Ту дзьобату маску, — сказав Ленґдон, — носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі — як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

— А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? — спитала Сієнна вже тремтячим голосом. — Маску середньовічного чумного лікаря?

. Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

— І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай — і знайдеш»?

— Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

— Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

— Про що ти кажеш?

— Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

Ленґдон похитав головою.

— Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. — І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. — Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.