Nickolas Alf - Unknown

Він теж підняв догори очі й зустрівся поглядом із циганкою. А потім, незграбно звиваючись, чоловік обмінявся позицією з білявкою й видерся на хиткий стілець. Він був значно вищим на зріст, і коли підняв руки, то зміг відсунути клямку під ґратами. Ставши навшпиньки, чоловік вперся долонями в ґрати й штовхнув їх угору. Ґрати піднялися на дюйм-два — і йому довелося їх опустити.

— Puo darci una mano? — гукнула білявка циганці.

«Подати руку? — здивовано подумала циганка, не збираючись втручатися. — Що ви робите?»

Білявка вихопила чоловічий гаманець, витягла з нього купюру сто євро й заохочувально помахала нею. То були більші гроші, ніж циганка заробляла за три дні. Не новачок у переговорах із пошуку компромісу, вона похитала головою й підняла вгору два пальці. Білявка видобула з гаманця ще одну купюру.

Не вірячи своєму щастю, циганка знизала плечима, вдаючи, що погоджується неохоче, і, намагаючись зберігати байдужий вираз, нахилилася й вхопилася за ґрати, дивлячись чоловіку у вічі, щоб синхронізувати з ним свої зусилля.

Коли чоловік знову натиснув знизу, циганка потягнула ґрати на себе своїми сильними руками, натренованими за довгі роки носіння краму, і ґрати підскочили догори... але наполовину. Не встигла вона подумати, що справу зроблено, як унизу під нею почувся гучний тріск, і чоловік зник, полетівши на дно колодязя, — то під ним зламався склада- ний стілець.

Залізні ґрати в руках циганки одразу стали вдвічі важчими, і спочатку їй захотілося кинути їх, але думка про двісті євро додала жінці сили, і вона таки спромоглася витягнути важкі ґрати й кинути їх до стіни базиліки, де вони гучно брязнули й затихли.

Захекана циганка поглянула в колодязь на переплетені тіла та поламані меблі. Коли чоловік підвівся на ноги й обтрусився, циганка простягнула вниз руку, щоби взяти гроші.

Білявка з хвостом із розумінням кивнула й підняла над головою дві купюри. Циганка опустила руку, але було надто далеко.

«Дай гроші чоловіку, він вищий».

Раптом у колодязі почулися звуки метушні та сердиті голоси, що лунали зі склепу. Чоловік та жінка зі страхом відсахнулися від вікна.

А потім усе перетворилося на хаос.

Темноволосий чоловік швидко взяв ситуацію у свої руки. Він присів, міцно переплів пальці рук і суворо наказав жінці стати ногою на опору, утворену його долонями. Вона гак і зробила, і чоловік підняв її догори. Жінка вперлася рукою в стінку колодязя, затиснула зубами дві купюри, щоб вивільнити руки, і випростала їх догори, намагаючись вхопитися за край колодязя. Чоловік піднімав її... все вище й вище... аж поки її руки не обхопили край.

Ціною величезних зусиль білявці вдалося витягнути себе на поверхню майдану. Цієї миті вона була схожа на жінку, яка вибирається з плавального басейну. Тицьнувши циганці гроші, незнайомка враз крутнулася, стала навколішки над отвором і подала чоловікові руку.

Але було вже пізно.

Чиїсь дужі руки в довгих чорних рукавах залізли до колодязя, мов звивисті щупальці якогось голодного монстра, і, вхопивши чоловіка за ноги, потягнули його назад до вікна.

— Тікай, Сієнно! — крикнув чоловік, відбиваючись від переслідувачів. — Негайно тікай!

Циганка побачила, що їхні погляди, сповнені болю й жалю, на мить зустрілися, а тоді все скінчилося.

Чоловіка грубо затягнули крізь вікно назад до базиліки.

Білявка приголомшено дивилася в колодязь, і її очі наповнилися слізьми.

— Вибач, Роберте, — прошепотіла вона. І після невеличкої паузи додала: — Вибач за все.

— Через кілька секунд жінка, розгойдуючи «кінським хвостом», гайнула до натовпу і, зі спринтерською швидкістю промчавши вузькою вуличкою Мерчерія дель Оролоджо, зникла в центрі Венеції.

розділ 77

М’які звуки плюскотіння води поволі повернули Робер- та Ленґдона до свідомості. Він відчув гострий стерильний запах антисептиків, змішаний із солоним морським повітрям, а ще відчув, як під ним коливається світ.

«Де я?»

Здавалося, лише кілька секунд тому він бився на смерть із дужими руками, які затягували його зі світлового колодязя назад до склепу. А тепер — дивно... Він відчуває під собою не холодну кам’яну долівку базиліки Сан-Марко, а... м’який матрац.

Ленґдон розплющив очі й увібрав поглядом те, що побачив довкола: невеличку кімнатку гігієнічного вигляду з єдиним вікном. А погойдування тривало.

«Я на кораблі?»

Останнім спогадом Ленґдона було те, що його притиснув до підлоги склепу один із вдягнених у чорне вояків і сердито засичав: «Не намагайся втекти!»