Nickolas Alf - Unknown

«Господи, спаси і помилуй», — подумала Сінскі.

— Ми мусимо... — Її голос затремтів і замовк. — Ми мусимо знайти оту підземну печеру. Може, іще не пізно це зробити.

— Ви дивіться далі, — відказав Начальник. — Далі буде ще химерніше.

Раптом тінь на вологій стіні почала розростатися, забовваніла перед камерою — і в кадрі раптом з’явилася реальна фігура чоловіка.

От тобі й маєш!

Перед Сінскі постала фігура чумного лікаря в належному вбранні — чорній накидці та моторошній дзьобатій масці. Чумний лікар промовляв прямо в об’єктив камери, і його маска, заповнюючи собою майже весь екран, відштовхувала і жахала.

— Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи, — прошепотів чумний лікар.

Сінскі відчула, як у неї по спині побігли мурашки. Це була та сама фраза, яку передав їй Цобріст в аеропорту, коли вона рік тому, перервавши з ним зустріч, збиралася вилетіти з Нью-Йорка.

— Знаю, — вів далі чумний лікар, — що є такі, хто називає мене потворою. — Він зробив паузу, і Елізабет Сінскі відчула, що його слова стосуються безпосередньо її. — Знаю, що є такі, хто вважає мене безсердечною скотинякою, яка ховає своє обличчя за маскою. — Він знову зробив паузу й підступив ближче до камери. — Але я не безликий. І не безсердечний.

Із цими словами Цобріст зірвав маску й відкинув назад каптур, показавши своє обличчя. Сінскі заціпеніла, увіп’явшись у знайомі зелені очі, лиховісний блиск яких вона бачила в напівтемряві штаб-квартири Ради з іноземних стосунків. У цих очах у цьому відео були та сама пристрасть і той самий вогонь, але в них тепер було ще дещо, чого не було раніше, — несамовитий фанатизм безумця.

— Мене звати Бертран Цобріст, — сказав він, витріщаю- чись у камеру. — І оце моє обличчя, я не ховаюсь — нехай у несь світ бачить. Що ж стосується моєї душі... то якби я міг иідняти високо вгору своє палаюче серце, як це зробив Господь у Данте для його коханої Беатріче, то ви побачили б, що мене переповнює любов. Любов глибока й сильна. Любов до всіх вас, а перш за все — любов до одного з вас.

Цобріст підступив іще ближче і, зазирнувши в камеру, тихим голосом сказав, наче звертаючись до коханої людини:

— Кохання моє, — прошепотів він. — Моє дорогоцінне кохання. Ти — моє блаженство, мій винищувач усіляких пороків, мій стверджувач усіх чеснот, моє спасіння. Ти — та людина, що лежала гола біля мене і, сама того не усвідомлюючи, допомогла мені здолати прірву, давши наснагу зробити те, що я зробив.

Сінскі слухала з огидою цей вилив почуттів маніяка.

— Кохання моє, — продовжив Цобріст скорботним шепотом, який відлунював у підводній печері. — Ти — моє натхнення і мій провідник, мій Верґілій і моя Беатріче в одній особі, і цей шедевр є так само твоїм, як і моїм. Ми з тобою — коханці, що народилися під нещасливою зіркою, мені вже ніколи не судилося торкнутися тебе, і я спочину в мирі, знаючи, що передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі... і знову побачити зорі.

Цобріст замовк, і слово «зорі» ще якусь мить вібрувало відлунням у вологій печері. А потім він дуже повільно про- стяг руку, торкнувся камери й припинив трансляцію.

Екран згас.

— Оте місце під землею, — мовив Начальник. — Ми не можемо його ідентифікувати. А ви?

Сінскі похитала головою. «Нічого подібного я ще ніколи не бачила». Вона подумала про Роберта Ленґдона — чи зміг він хоч трохи просунутися в справі розшифрування тих зачіпок, які залишив їм Цобріст?

— Якщо це хоч якось допоможе, — сказав Начальник, — то я гадаю, що знаю, хто був об’єктом пристрасті Цобріста. — Він зробив паузу. — Одна особа під кодовим ім’ям FS-2080.

Сінскі аж підкинуло.

— FS-2080?! — Вона приголомшено поглянула на Начальника.

Той мав так само приголомшений вигляд.

— Це вам про щось каже?

Вона скрушно кивнула.

— Ще й як каже!

Її серце калатало. FS-2080... Хоча Сінскі й не знала конкретної особи, позначеної цим кодом, вона прекрасно знала, що означав сам код. ВООЗ вже роками займалася моніторингом схожих кодових імен.

— Ви знайомі з трансгуманістичним рухом? — спитала вона.

Начальник похитав головою.

— Якщо коротко, — сказала Сінскі, — то трансгуманізм є філософією, яка стверджує, що людство має використовувати всі наявні технології для генної модифікації нашого виду, щоб зробити його дужчим. Виживає найпридатніший.

Начальник знизав плечима, начебто це йому байдуже.